56. На мене кажуть — Лейлек
Опівночі вдерлися до мене в хату Келебек із Карою, розклали переді мною в ряд малюнки й стали допитувати, який кому належить. Це нагадувало мені гру «чий кавук», якою ми розважалися в дитинстві: на одних аркушах ми зображали кюлахи[205] й кавуки ходжі, сипагія, жінки, ката, діловода та секретаря, а на інших — писали, який головний убір кому належить. Потім перевертали ті, другі аркуші, текстом донизу і намагалися навмання поєднати їх з відповідними зображеннями.
Я сказав їм, що пес — моя робота. А історію до нього ми розповідали підло вбитому меддахові всі разом. «Смерть», на якій мерехтить вогник світильника, зобразив наш милий Келебек, що зараз приставив до мого горла кинджала. Пригадав я також, як Зейтін з великим завзяттям намалював шайтана, і, найвірогідніше, сам розповів небіжчикові історію до нього. Дерево починав малювати я, а закінчили всі маляри, що сиділи тоді в кав'ярні, кожен вивів по листочку. Оповідь теж складали того вечора гуртом. Про червоний колір у мене особливі спогади: на чистий аркуш ляпнула була краплина червоної фарби, й скупий меддах відразу запитав, чи не вийде з того якась картинка на стіну, щоб не пропав папір. Отак ми наляпали на листок ще більше червоної фарби, а потім кожен з художників у кутках дивної мініатюри малював усе, що заманеться. Оповідку ж для меддаха знову придумали гуртом, щоб він нас нею розвеселив. Красеня-коня зобразив Зейтін, печальну жінку — теж Келебек, — говорив я. В ту ж мить Келебек забрав від мене свого кинджала й зізнався Карі, що він, справді, пам'ятає, як виводив пензлем цю вродливу жінку. Над грошиною на базарі ми працювали втрьох, ну а двох мандрівних дервішів, звісно, намалював Зейтін, адже серед його предків були ченці ордену Календері, секти, котра уславилася жебракуванням і любощами з вродливими хлоп'ятами. Двісті років тому її шейх Евхад-юд Діні навіть написав про ті дервішські справи книгу, в якій у віршованій формі проголошував, що досконалість Аллаха відкривається йому в красивих людських обличчях.
— Браття мої, художники, дуже прошу, пробачте мені за розгардіяш у домі — ви прийшли несподівано, і я не можу вас ані запашною кавою напоїти, ані пригостити солодкими помаранчами, бо за стіною вже спить моя жінка, — виправдовувався я. Вони ж гарячковито відчиняли скрині, залазили з головою в кошики й порпалися в сукні, ганчірках, літніх поясах з індійського шовку та батисту, в перських доломанах і ситці, заглядали під килими, міндери, порпалися в сторінках, розмальованих мною для різних книг, перетрушували товстелезні томи, шукали й не могли нічого знайти. Я ж тим часом думав тільки про одне: аби мені не довелося заляпати руки кров'ю, якщо їм заманеться з грюкотом удертися в суміжну кімнату.
Та зізнаюся, що поводити себе так, наче я боюся їх, приносило мені своєрідне задоволення: малярський хист-бо опирається як на серйозне сприйняття того, що ти бачиш у дану мить, чиєю красою милуєшся, сповнений уваги, так і на вміння, зробивши крок назад, подивитися на себе та на світ, у якому ти настільки поважний, збоку, вловити в усьому частку комічного й не втратити здатності жартувати.
Отож на їхні запитання я відповідав просто: так, коли напали ерзурумійці, в кав'ярні сиділа та сама публіка, що й завжди, всього душ сорок: я й Зейтін, кресляр Насир, каліграф Джемал, двоє зелених художників-підмайстрів та молоді каліграфи — всі вони весело базікали — красень з красенів учень Рахмі, ще кілька вродливих учнів, один поет, один п'яничка, шість-сім дервішів і курців опію та всілякі приблуди, яким, обдуривши господаря кав'ярні, вдалось долучитися до нашої щасливої, гострої на язик братії. Коли ж налетіли ерзурумійці, зчинилася паніка, й пуста публіка, цікава до непристойних розваг, ринулася втікати задніми дверима. Я зрозумів, що нікому й на думку не спаде мужньо стати на захист кав'ярні й бідолашного старого меддаха, одягнутого в жіноче вбрання. Чи було мені прикро? Звісно ж! Адже це була моя звична потреба — щовечора де-небудь посидіти зі своїми побратимами й, сиплячи каламбурами, цитатами з віршів та просто гарними слівцями, поговорити й посміятися разом з ними, — відверто розповідав я, Мусаввір Мустафа, який під псевдонімом «Лейлек» щиро присвятив усе своє життя живопису, і зараз, розповідаючи, дивився просто в вічі тупоголовому Келебекові, схожому на підстаркуватого пухкенького хлопчика, якому заздрість виїдає очі. А в роки учнівства цей ваш метелик, чиї очі досі гарні, наче дитячі, був чутливим тонкошкірим красунчиком.