Та нині ми не згадаємо жодного з тих малярів, а в ту мить — як пише кірманський історик — вони обнімалися й плакали, наче гаремні жінки, і нічого їм не залишалось, окрім як сидіти й ділитися споминами про світлі минулі часи.
Отак і ми, наче гаремні жінки, згадували щиру падишахову любов до нас, як вручали йому на свята розписані різнокольорові скриньки, дзеркала та блюдця, страусячі яйця, фігурки, виготовлені з паперу, просто малюнки на одному аркуші, товстелезні й тонкі книги, якими можна себе й утішити, й розвеселити, а Його Величність віддячував нам калитками золота, дарував хутряні каптани. Де ж вони зараз, оті старі маляри, що працювали, страждали й не вимагали багато від життя? Вони не замикалися вдома, щодня ходили до цеху, охоплені боязню, що хтось побачить їхні малюнки, або ж трусячись від страху, що викриють їхні підробітки. Де старі маляри, котрі все своє життя щиросердо змальовували тонкі візерунки зі стін палаців, листочки дерева, кожен з яких відрізнявсь од іншого, — це зрозумієш, тільки довго вдивляючись у них. Де ж ті маляри, котрі заповнювали прогалини в сторінках, виводячи семилисткову степову траву? Де ті посередні майстри, для яких не існувало заздрощів, бо вони відали, що когось Аллах обдаровує хистом і талантом, а когось — терпінням і смиренням, що саме такі Його справедливість та правосуддя. Ми згадували тих майстрів, з яких хтось був горбатим і завжди всміхався, хтось — мрійником та п'яницею, хтось — цікавим дядечком, який усе старався підсунути нам свою доньку, бо ніяк не міг видати її заміж. Перед очима оживали незабутні постаті-родзинки нашого малярського цеху тих часів, коли ми були учнями та майстрами-початківцями.
Пригадайте: був один майстер розмічення сторінок; коли він креслив, то торкався язиком до щоки: якщо креслив на правому боці сторінки, то його язик упинався в ліву щоку, і навпаки: коли лінійка — ліворуч, язик — праворуч. А ще був маленький, худенький маляр, який, розмішуючи фарбу, сам до себе хихикав і повторяв: «Терпіння, терпіння, тільки терпіння». Ще в цеху працював сімдесятилітній майстер заставок, цей годинами точив ляси на першому поверсі з учнями палітурників і твердив, що червоне чорнило продовжує життя, якщо ним мазати собі лоба. А ще був один дуже нервовий маляр; він спершу сам, перевіряючи фарбу на густину, заляпував нею всі свої пальці, а потім зупиняв першого-ліпшого учня — взагалі будь-кого — і примушував уже його вмочати нігті в фарбу. А як же нас веселив художник-товстун, який заячими пухнастими лапами збирав залишки пилу зі сухозліток і гладив тими лапами свою бороду. Де вони всі?
А де зараз ті речі, які ставали для учня такими рідними, наче частина власного тіла, бо він користувався ними роками? Де дощаті прилади для глянсування паперу, довжелезні ножиці, які ми безліч разів ламали, бавлячись ними, як шаблями, письмові дошки, на яких великі майстри виводили свої імена, щоб не поплутати їх? Де мускусний запах китайського чорнила, глухий дзенькіт кавових філіжанок, що його ми слухали в тиші? Де смугасті сіро-чорні коти та кошенята, з чиїх загривків та вух ми видирали шерсть і виготовляли найрізноманітніші пензлі? Де поділися стоси індійського паперу, який ми набирали для чернеток, щоб управлятися в краснопису, а не тинятись без діла? Де писало зі сталевою ручкою, яке використовували тільки з дозволу майстра Османа під час опрацювання серйозних помилок, і куди зникла сама церемонія виправлення помилок?
Ми говорили про те, що не меншою помилкою з боку падишаха було його веління талановитим малярам працювати вдома. І згадували предивний аромат гарячої халви, що линув ранніми зимовими вечорами з кухні палацу саме тоді, коли ми в мерехтінні свічок закінчували виснажливу для очей роботу. В голову вдаряли спомини, що викликали на наших обличчях і сльози, й усмішки: ми немов знову відчували смак пиріжка, який щомісяця, навідуючись до нас, приносив старий здитинілий майстер заставок, що трусився від хвороб і не міг взяти до рук ані каляму, ані аркуша паперу — пиріжки для учнів він змушував пекти свою доньку. Також ми балакали про дивовижні малюнки попереднього головного маляра, великого майстра Кари Мемі. Після його похорону ті сторінки знайшли в кімнаті небіжчика аж за кілька днів, серед паперів, що лежали під матрацом, на якому геніальний живописець відпочивав в обід.