— Не забігай наперед, — звелів Кара, — спочатку розповіси, як ти вбив Заріфа.
— Зробив це… — почав я, відчуваючи, що не зможу вимовити слово «вбив», — зробив це не тільки заради нас, щоб урятуватись — я старався вберегти від біди ввесь малярський цех. Заріф-ефенді зрозумів, що в його руках — небезпечна зброя. Я благав Аллаха просвітлити мої очі, показати, яким же покидьком був той негідник. Аллах почув мої молитви й відкрив мені, що Заріф — мерзотник з мерзотників. Я запропонував йому гроші. Спершу мені на думку спало золото, яке ви знайшли, але, натхнений Аллахом, я вигадав дещо інше. Золото — не в текке, я зберігаю монети в іншому місці, — сказав йому тоді. Ми вийшли надвір, простували безлюдними вулицями закинутих махаллє невідомо куди, я не знав, що робитиму, страшенно боявся. Наприкінці наших нескінченних блукань ми вийшли на вулицю, котру вже раз були минули. Тоді наш брат Заріф-ефенді, майстер заставок, який усе життя мав запам'ятовувати, що малює, дуже рознервувавсь. Але Аллах вивів нас на згарище, неподалік від якого й був отой колодязь.
Тут я зрозумів, що далі нічого не говоритиму, й сказав їм про це, а потім хоробро докинув:
— Бувши мною, ви теж би задумалися над долею решти побратимів-малярів і вчинили б так само, як і я.
Почувши, що вони визнають мою правоту, я мало не заплакав — і сказав би чому, та сам не знаю. Може, співчуття, якого я не заслуговував, розтопило моє серце. Ні. Може, тому, що знову почув, як гупнуло об дно колодязя тіло Заріфа-ефенді. Ні. А може, хотів плакати, бо згадав, яким щасливим був, доки став убивцею, був таким, як усі. Ні. В мене перед очима постав один сліпий, який проходив нашим убогим махаллє, ще коли я був дитиною: біля квартального водограю він дістав зі свого брудного лахміття ще бруднішу мідну чашку і запитав у нас, малих, що стояли й дивилися на нього віддалік: «Дітки, хто з вас набере незрячому води в чашку?» Коли ж ніхто до нього не підійшов, він сказав: «Благе діло, малята, благе діло!» Його очні яблука вицвіли й немов випарувалися, своїм кольором вони зливалися з білками.
Збентежений думками, що сам став схожим на того сліпця, я поспіхом, без усякої зловтіхи розповів їм, як забив до смерті Еніште-ефенді. Я не зовсім збрехав, але і не відкрив усієї правди. Знайшовши зручну для себе позу, в якій ті двоє не надто давили мені на серце, я зауважив, що вони з Карою зрозуміли: я не прийшов до Еніште-ефенді з метою вбити його, отож не виношував перед тим лихих намірів. А якщо таких намірів людина не мала, то не потрапить до пекла, — нагадав їм, і вони здогадалися, що я вишукую собі виправдання.
— Після того як я передав Заріфа-ефенді Аллаховим янголам, — задумливо продовжував я, — слова, сказані небіжчиком наприкінці нашої розмови, перетворилися на хробаків і почали гризти мою душу. Остання ж ілюстрація стала для мене чимось надзвичайним, через неї ж я заплямив руки кров'ю. Тому й пішов до Еніште, який нікого вже з нас не кликав додому працювати над книжкою. Хотів, аби він показав той малюнок. Та він не дістав його зі своєї схованки і поводився зі мною так, наче все прекрасно. Еніште твердив, що немає ніякого таємничого малюнка чи ще чогось, заради чого можна було б підступно вбити людину. Тоді я й признався йому, що відправив на той світ Заріфа-ефенді й скинув його тіло в колодязь. Хай Еніште не принижує мене й поважає, думав я. Й він почав поважати, однак не перестав принижувати. Той, хто дошкуляє синові, не може бути йому батьком! Великий майстер Осман часто на нас гнівався, люто бив, але ніколи не принижував. Браття, ми допустилися помилки, зрадивши його.