— Фу…у…у…у, — сказала я, — у вас брудне волосся. Завтра підете з Хайріє до лазні.
— Я більше не хочу ходити до лазні з Хайріє, — запротестував Шевкет.
— А ти вже в нас такий дорослий, — відповіла я.
— Мамо, а чого ти вдягла цю гарну фіолетову сорочку? — спитав Шевкет.
Я пішла в іншу кімнату й змінила фіолетову сорочку на полинялу зелену, яку ношу щодня. Перевдягаючись, змерзла, проте тіло було гарячим, мов жар, і в моїх жилах закипала кров. Після дурощів із дітьми на моїх щоках зостався лише слід від рум'ян, але і його я старанно розтерла долонями.
Знаєте, моя рідня, жінки в бані, всі, хто мене бачив, кажуть, що я більше схожа на шістнадцятирічну дівчинку, аніж на двадцятичотирічну перестиглу жінку з двома дітьми. Я хочу, щоб ви їм вірили. Зрозуміли? А то більше нічого не розповім.
Не цурайтеся моєї мови. Роками я розглядаю малюнки в татових книжках і вишукую там різних краль. Трапляються серед них жінки дивовижної вроди. Та в їхніх очах — збентеженість і сором, наче вони почуваються винними за власну зовнішність. Вони ніколи не дивляться на світ із піднятою головою, як чоловіки, воїни, падишахи з тих-таки ілюстрацій. Але в дешевих, нашвидкуруч створених книжках художники, буває, помиляються, і тоді погляди красунь не потуплені донизу, й навіть не звернені, скажімо, на якийсь келих або на коханого, а спрямовані прямісінько на читача. Я завжди задумуюся: хто ж той читач, до котрого прикуті поглядом ці героїні?
У мене волосся стає сторчма, як згадаю томи книг двохсотрічної давності, які дійшли до нас ще з часів Тимура. Цікаві ґяури заплатили за них золотом і вивезли до своїх країв. Хтозна, чи не прочитає колись якийсь далекий чужинець і мою історію. В мені говорить бажання потрапити на сторінки книжки? А хіба не віддають усі падишахи й візири мішки, набиті грішми, за написання присвячених їм книжок, за таку жахливу забаганку?
Коли в моїй голові крутяться ці непристойні думки, мені хочеться поговорити з вами, з тими, що живуть в іншому часі, в невідомо якому куточку землі й споглядають мене, ніби отих красунь, у яких одне око прикуте до того світу, що на малюнку, а друге блукає поза книжкою. Я гарна, розумна, дивитися на мене — одна втіха. Сподіваюся: у вас не складається хибне враження про мене, якщо зрідка щось прибрешу.
Ви вже, мабуть, помітили: батько душі в мені не чує. До мене в нього народилося троє синів, та Аллах забрав їх до себе. Я ж, дочка, залишилася на землі. Тато тремтить над кожним моїм кроком, проте я вийшла заміж не за того, кого б він хотів, а за уподобаного мною сипахія. Як послухати мого батька, то моїм нареченим мав би бути освічений, могутній володар, багатий, мов Гарун[61], і котрий тямиться на живопису, мистецтві — такого я б зроду не дочекалась. А про красу мого майбутнього чоловіка ходили чутки; якось я знайшла слушну мить і дала йому знак про себе; він постав переді мною, коли поверталася з лазні, — мої очі враз загорілись, і я закохалася з першого погляду. Це був зеленоокий красень з білосніжним тілом і смаглявим лицем, руками, мов із сталі, але тихий та безневинний, як дитя уві сні. Усі свої сили він віддав війні, знищенню людей, здобуттю трофеїв. Напевне, тому від нього тхнуло ледь уловним запахом крові. Однак удома чоловік був сумирним, мов ягня. Батько дав згоду на моє заміжжя з жебраком-сипахієм, як він його називав, лише тоді, коли я заприсяглася накласти на себе руки. Та сипахій, завдяки своїй мужності й героїчним подвигам у безкінечних війнах, став власником тимару вартістю в десять тисяч акче. Люди нам заздрили.
Коли чоловік чотири роки тому, після війни з Сефевідами, не повернувся з армією додому, то я спершу не переймалася. В походах він не мав спокою, вдосконалював свої військові навички, ганявся в пошуках здобичі, тимарів, муштрував аскерів. Окрім того, були очевидці, котрі бачили, як він відділився зі своїми людьми від загону й подався в гори. Щодня я чекала, що він появиться з хвилини на хвилину, та за два роки помалу звикла, що його немає. В Стамбулі море дружин вояків, які вшилися від них, — зрозуміла я й змирилася зі своїм становищем.
Ночами ми з дітьми тулились одне до одного та зрошували ковдру слізьми. Аби вони не тужили, я вигадувала їм, що чула від когось про тата й він має повернутися до настання весни; потім мої байки потрапляли перекрученими з їхніх уст до чужих вух і поверталися до мене, як «добрі звістки». Я ж вірила кожному, хто їх приносив.
61
Мається на увазі