Лейлек злякався, що зараз його черга помирати, і шаснув у якусь темну келію. Тримаючи в руці світильника, ми з моєю тінню попрямували за ним, але, злякавшись, я повернувся. Останнє, що залишалося зробити, — поцілувавшись, попрощатися з Келебеком. Та я не зміг поцілувати його щиро — між нами стояв дух крові. З моїх очей скрапували сльози.
Кара вже не стогнав. У тиші смерті я покинув текке. І побіг, лишаючи вдалині заболочений садок та огорнуте пітьмою махаллє. Корабель, який мав привезти мене в малярський цех Акбар-хана, пускався в плавання після вранішнього азану. Якраз тоді з порту Кадирґа до нього відпливає останній човен. Я нісся вперед, а з моїх очей лилися сльози.
Нечутно, ніби злодій, минаючи Аксарай, я, мов у запоні туману, побачив на небокраї перші промені дня. Посеред вуличок, вузьких завулків і стін переді мною задзюрчав водограй, до якого я дійшов, а навпроти нього стояв кам'яний дім — тут двадцять п'ять років тому я провів свою першу ніч у Стамбулі. Крізь щілину прочинених воріт я знову дивився на колодязь, у якому колись уночі хотів втопитися, бо після теплого й гостинного прийому з боку свого далекого родича вві сні обмочився й відчував себе винним. Це трапилося двадцять п'ять років тому — мені минало одинадцятий. Поки я біг до площі Беязита, мене, заплаканого, вітали майстерня годинникаря, до якого безліч разів приходив відремонтувати годинника, крамничка торгівця пляшечками, в якого я купував флакончики, котрі розмальовував квітками, кришталеві свічники та чашки для шербету — їх теж розписував і продавав знатним особам, привітала мене й стара лазня, до якої деякий час навідувався, бо тут було дешево й ніколи не купчилось багато людей.
Біля розгромленої кав'ярні теж не було ані душі; я щиро моливсь Аллахові за чарівну Шекюре — нехай їй та її чоловікові, який зараз помирає, всміхнеться щастя. Всі стамбульські пси, похмурі дерева, чорні вікна, закіптявілі димарі, привиди та невдахи, які рано вставали и поспішали вершити намаз, — усі ті, що вороже дивилися на мене, коли я ночами носився вулицями із заплямленими кров'ю руками, тепер поглядали на мене по-дружньому, знаючи, що зізнався в скоєних злочинах і вирішив покинути місто.
Минувши мечеть Беязита, я побачив з пагорба Халіч: на обрії ясніло, але води все ще були чорні. Два рибальські човни, вантажні кораблі з вітрилами в жовтих плямах, якась галера, легко погойдуючись на невидимих хвилях, немов говорили мені: не йди, не йди. Може, сльози крапали з моїх очей, бо їх викололи голкою? Мрій про казкове життя в Індії, де будеш тільки ти та дива малярського хисту! — наказав я собі.
Я зійшов з дороги, пронісся двома заболоченими садами й опинився біля старого кам'яного будинку, оточеного зеленими деревами. То був дім, біля дверей якого я в учнівські роки щовівторка чекав на майстра Османа, аби проводжати його до малярського цеху, чвалаючи на два кроки позаду з його сумкою, палітуркою, шкатулкою для калямів та письмовою дошкою в руках. Довкола нічого не змінилось, але чинари так розрослися, що на вулиці й біля дому більше не відчувалося духу розкошів, величі й багатства, які панували тут за часів султана Сулеймана.
Я вже був недалеко від узвозу, який збігав униз до порту, і мене знову схопив у свої обійми шайтан — захотілося востаннє глянути на арку будівлі малярського цеху, де я пропрацював двадцять п'ять років, страшенно захотілось. Отож я пішов тими самими місцями, які щовівторка минав учнем, шльопаючи ногами позаду майстра Османа: чимчикував вулицею Окчулар, де влітку запаморочливо пахло липами, проходив повз пекарню, де мій майстер купував чуреки з м'ясом, спускався з пагорба, на якому під шеренгами айви та каштанів завжди сиділи довгі ряди жебраків, залишав позаду себе закриті віконниці крамниць нового базару, цирульню, з чиїм господарем кожного ранку вітався мій учитель. А ось розлігся величезний, ніким не засаджений город, на якому скоморохи щоліта ставили своє шатро і веселили цікаву публіку. Наді мною височіли будинки, з чиїх кімнат тхнуло парубоцьким духом; я простував під арками Бізансу, під стінами палацу паші Ібрагіма, будинку з крученими колонами, які ми перемальовували сотні разів, під чинарами, що їх нас змушували відтворювати щоразу інакше. Ось і Ат-майдан, на каштанах та шовковицях цвірінькали горобці, скрекотали сороки.