В одній східній країні був собі старий і щасливий падишах, закоханий у малярство. На схилку літ він узяв шлюб із китаянкою дивовижної вроди. Кожен день для них був світлим і радісним. Та у володаря був син-красень від попередньої жінки. Неждано-негадано син та молода мачуха-китаянка закохались одне в одного, самі того не бажаючи. Син до смерті перелякався, що заніс ножа над батьковою спиною. Пригнічений своїм недопустимим коханням, він замкнувся в малярській майстерні й малював, малював. Його малюнки творила гіркота любові, тому всі вони вийшли такими досконалими, що ніхто не міг їх одрізнити від робіт древніх майстрів. Володар безмежно пишався своїм сином. А от молода китаянка, дивлячись на малюнки, завжди говорила: «Так. Прекрасно! Але хто знатиме через сто років, чиїх це рук творіння? Ніхто, якщо він їх не підпише». — «Мій син перемальовував роботи давніх малярів. Яке він має право видавати їх за свої, ставлячи підпис? — не погоджувався падишах. — До того ж, чи не означатиме це, що він упроваджує в малярство щось від себе?» Китаянка зрозуміла: їй не переконати старого чоловіка, і почала навідуватися до малярської майстерні та розводитися перед його молодим сином про підпис. А той досі не міг змиритися, що похоронив свою любов. І шайтан, звісно, як тут уродився!
Молодий маляр піддався спокусливим умовлянням вродливої мачухи й в куточку однієї роботи, де були зображені трави та стіни, поставив підпис, гадаючи, що обрав для цього зовсім непомітне місце. Він підписав свій перший малюнок — сцену з дастану[88] про Хосрова й Ширін. Та це ще не все, вдумайтеся: там зображено, як син Хосрова від першого шлюбу, Шируї, закоханий у батькову дружину Ширін, темної ночі влазить через вікно до опочивальні батька та мачухи і всаджує батькові під ребра кинджал. А біля мужа міцно спить Ширін.
Розглядаючи малюнок, старий падишах відчув щось недобре. Помітив підпис, проте не надав йому особливого значення, як учинила б більшість із нас. «Якийсь невдалий малюнок», — подумав він. Однак у душу володаря закралася тривога — колишні маляри такого б не зробили. Отже, сцена на ілюстрації — не давня вигадка, не легенда, вона взагалі не з книжки. Тут намальовано правду! Серце старого загупотіло від страху. Враз біля вікна з'явився син-маляр. Не дивлячись у великі від жаху очі батька, він всадив йому в груди здоровенний кинджал. Такий самий, як на малюнку.
Рашідуддін у своїй історії Казвіна з насолодою описує часи двохсотп'ятдесятирічної давності, коли в Казвіні над книжками трудилися найавторитетніші майстри краснопису та малярства, найвідданіші своїй справі люди. Тоді на престолі в Казвіні сидів шах, котрий правив сорока країнами, територією від Візантії до Китаю. Хто знає, чи не крилася таємниця тої могутності в його любові до малярства. Та добро без лиха не ходить — у шаха не було сина. Він переживав, аби по його смерті завойовані ним землі не розсипались, тому вирішив видати свою красуню-доньку за якогось розумного маляра. Той і став би спадкоємцем престолу. Володар оголосив змагання за руку своєї дочки поміж трьома молодими, але вже видатними художниками малярського цеху. Як оповідає Рашідуддін, завдання було з найпростіших — найкращий малюнок. От і все! Як пише той-таки Рашідуддін, троє майстрів, кожен окремо, заходилися працювати над найулюбленішою ілюстрацією шаха. Вона мала творитися за суворими канонами давніх майстрів. Пензлі виводили чарівну красуню з потупленими очима, охоплену любовною тугою посеред райського саду, кипарисів і кедрів, полохливих зайців і стривожених ластівок. Троє художників працювали над одним і тим же малюнком в одвічних традиціях нашого живопису. Котрийсь із них запраг виділитися найбільше й засвідчити своє авторство. В найзатишнішому кутку зображеного саду, посеред нарцисів, він поставив свій підпис і таким чином зневажив заповідану давніми малярами смиренність. За нахабний вчинок його негайно заслали до Китаю. Змагання почали заново, уже між тими двома художниками. Цього разу кожен із них зображував красуню в саду на білому коні. Їхні малюнки були мов неперевершена поезія. Але в одного художника чи то пензель схибив, чи він зробив так навмисне — його красуня мала розкосі, як у китайки, очі, випнуті вилиці, а от ніс білого коня мав дещо чудернацький вигляд. Батько з донькою відразу розцінили це як огріх. Маляр не поставив підпису, проте його робота виділялася завдяки майстерній помилці. «Огріх стелить шлях стилю», — заявив шах і заслав цього майстра до Румелії. Що ж, маляр, котрий не розписався, не припустивсь огріху, виявився найкращим і готувався до весілля з дочкою шаха. Але, згідно з товстелезною історією Казвіна Рашідуддіна, розповідь має продовження. За день до весілля дочка шаха ввесь час сиділа й зі смутком в очах дивилася на малюнок, виконаний її майбутнім вродливим чоловіком, видатним майстром. Коли ж опустилися сутінки, вона підійшла до батька й сказала: «Красуні давніх малярів подібні на китаянок. Такий канон прийшов до нас зі Сходу і є незаперечним. Так і має бути. Проте ті майстри, які когось любили, вони бодай невеличкі, бодай найнепомітніші риси своїх коханих переносили в образи красунь на папері. Ці риси штрихом проявлялися в бровах, очах, устах, волоссі, усмішках, навіть віях. Тату, я цілий день розглядала зображення красуні на коні. Як на мене, воно — бездоганне! Цей маляр, мабуть, великий майстер, до того ж молодий і вродливий. Та він не любить мене». Шах скасував весілля. Вони з донькою не розлучалися до кінця життя.
88
У тюркомовних народів оповідний вірш або поема про важливі суспільно-політичні події, подвиги героїв, пов'язані з ісламом, а також за мотивами «Тисячі й однієї ночі», на сюжети, запозичені з поеми Нізамі «Маджнун і Лейла» та ін.