Блаженної пам'яті султан Сулейман Кануні[99] високо, занадто високо цінив краснописців, від чого потерпали маляри. Історію, яку я розповім, наводять як приклад переваги малюнка над літерою. Однак кожен, хто її уважно вислухає, зауважить, що по суті це оповідь про сліпоту та пам'ять. Після смерті повелителя світу Тимура його сини й внуки затіяли між собою нищівні війни. Захоплюючи міста один одного, вони найперше карбували власні гроші й змушували виголошувати в мечетях хутбе[100] на свою честь. А за цим шматували книжки й на їхньому папері робили нові з посвятою собі та підписами «повелитель світу» під своїми зображеннями. Ось — «повелитель світу», — мав повірити кожен, розгорнувши подібну книжку. В цей час син онука Тимура Улугбека[101] Абдулатіф, підкоривши Герат, вирішив видати книжку на честь батька. Він чимшвидше зібрав докупи малярів, каліграфів, палітурників і так їх підганяв, що ті, не розібравшись, частину вийнятих із книг сторінок пошматували й спалили, а решту настільки попереплутували, що ніхто не міг добрати: де яка частина якого твору й з якої книжки. Синові не личило дарувати Улугбеку книгу з невпопад, як-небудь порозпихуваними мініатюрами. Він скликав усіх малярів і велів їм доповісти: до якої оповіді належить така чи така ілюстрація. Однак кожен заперечував другому, оповіді не збігалися, й художники ще більше попереплутували малюнки. Тоді був знайдений усіма забутий останній із поколінь минулих малярів, який упродовж п'ятдесяти чотирьох років розмальовував книжки для всіх тодішніх гератських шахів і принців. Та тільки-но він утупився в ілюстрації, стало зрозуміло, що старий майстер сліпий. Прокотився навіть смішок. Однак той зажадав привести до нього будь-яку тямовиту дитину, але щоб вона не вміла ні читати, ні писати і їй було не більше семи років. Його бажання негайно виконали. Старий маляр поклав перед дитям малюнок і наказав: розповідай, що бачиш. Мале розповідало, а дідуган, закотивши очі до неба, уважно слухав. А потім почав цитувати: «Олександр Македонянин, який обіймає вмирущого Дара — „Шахнаме“ Фірдоусі… Історія про вчителя, закоханого в чарівного учня — „Гулістан“ Сааді…[102] Про змагання між лікарями — „Махзен-і Есрар“[103] Нізамі». Інші маляри обурилися сліпим старцем: «Ми теж назвали б ці найвідоміші епізоди найзнаменитіших творів». Наступного разу маляр поклав перед дитям найскладніші ілюстрації й знову ловив кожне слово з його вуст. «Хюрмюз[104], отруївши, вбиває каліграфів — „Шахнаме“ Фірдоусі, — промовив він, так само втупившись у небо. — Історія про чоловіка, котрий застав свою жінку з коханцем на верхівці груші, — з „Месневі“ Мевляни[105]. Нікчемна оповідь і бідненька ілюстрація», — договорив він, і це означало, що книгу буде видано. Ось воно як — старий сліпий маляр розпізнав усі малюнки з дитячих слів. Армія Улугбека вступила в Герат. Правитель запитав старого маляра: «Яка ж тут таємниця? Чому ті, хто бачить, не змогли розпізнати твори, а ти зміг?» «Таємниця криється не тільки в тому, що коли мої очі осліпли, то пам'ять посвітліла, — промовив дідуган, — я згадав оповіді не лише із зображень, а й зі слів». «Але ж мої маляри теж знають оповіді й слова з них, проте не змогли розташувати малюнки по порядку», — заперечив Улугбек. «Це тому, — відповів старий, — що вони занадто високої думки про свої малюнки. Проте вони не відають, що древні маляри творили ілюстрації з пам'яті Аллаха». Улугбек здивувався: «Як про це може знати маля?» «А маля не знає, — сказав майстер. — Але я, старий сліпий маляр, добре знаю, що Аллах створив усесвіт таким, яким би його хотіла бачити розумна семирічна дитина. Аллах зробив це, аби людина спершу побачила світ. А вже потім — ми поділилися враженнями від побаченого, розмовляли про світ, він подарував нам слова. Ми ж, натомість, склали з тих слів оповіді й вирішили, що їх має доповнювати малюнок, хоч, насправді, малювати — це шукати Аллахову пам'ять і дивитися на світ очима Аллаха».
99
101
102
105