Я прекрасно розумів: Кара задав мені запитання майстра Османа про сліпоту та пам'ять, щоб спокійно роздивитися мою кімнату, речі, малюнки. Та все-таки мені було приємно, що він удумується в зміст оповідей.
— Сліпота — це щасливий світ, куди не проникнути ані шайтанові, ані гріху, — промовив я до нього.
— У Тебрізі, — сказав Кара, — маляри традиційного стилю завдяки Міреку теж уважають сліпоту найбільшою ласкою Аллаха. Деякі з них у похилому віці соромляться, що досі не отемніли. Вони вдають із себе сліпих, бо бояться, що в протилежному випадку їх назвуть бездарними й невправними. Так і понині. Через ці моральні устої деякі з тих зрячих малярів прагнуть дізнатися, які ж світи відкриваються сліпим майстрам. Вони тижнями сидять у темряві, в оточенні дзеркал, при тьмяних вогнях світильників, без їжі та води й удивляються в мініатюри древніх ґератських майстрів.
Хтось постукав у двері. Відчинив. Переді мною — гарненький підмайстер з малярського цеху. Його чарівні очі широко розплющені.
— У темному колодязі знайшли труп нашого брата Заріфа-ефенді, похорон у мечеті Міхрімах у час третього намазу, — випалив він і погнався розносити новину іншим.
Бережи мене, Аллаху!
15. Моє ім'я — Естер
Чи то любов робить людину дурною, чи тільки дурні й закохуються? Роками я торгую зі своїм клунком і знана всіма як сваха, проте на це запитання відповісти не можу. От якби мені мати справу з парочкою, котра, закохавшись, набралася розуму й плете хитромудрі інтриги, а особливо зазнайомитися б з таким чоловіком. Але я-то знаю: якщо чоловік хитрує, перетворюється в крутія, розставляє дівчині сильця, то він анітрохи її не кохає. Наш Кара-ефенді віднині геть утратив голову. Навіть коли розмовляв зі мною про Шекюре, то було видно, що аж занадто перегинає палицю.
На базарі я намолола йому те, що завжди кажу всім, всяку ахінею: що Шекюре про нього постійно думає, розпитувала про його відповідь, що я її такою ніколи не бачила, ну й тому подібне. Він так глянув, аж мені його жаль стало, а, передаючи листа, благав чим хутчіше віднести Шекюре. Оце так телепні вважають, ніби в коханні все вирішується миттю, й зразу освідчуються, бо їхнє серце гаряче, мов жар. А їхнім коханим тоді — всі козирі в руки. Якби вони мали клепку в голові, то затягли б із відповіддю, бо насправді тільки без поспіху справи підуть швидше.
Тому-то, якби Кара-ефенді знав, що заради його «мерщій, мерщій» я понесу листа куди-інде, то тільки б подякував мені. Поки чекала Кару-ефенді на базарі, я аж задубіла. Тож, як сказала, раніше заскочу до котроїсь зі своїх «донечок» відігрітися. Це я так називаю своїх ластівок, яких повидавала заміж власними руками, розносячи листи. Ця непоказненька дівонька дуже вдячна мені. Коли приходжу в гості, мало того, що впадає навколо мене, то ще й завжди кілька акче в руку всуне. Вона — радісна. Вагітна. Заварила мені липового чаю — я, прицмокуючи, випила. А поки та крутилася на кухні, порахувала гроші, які дав мені Кара-ефенді. П'ятдесят акче.
І знову в дорогу. Я чимчикувала замерзлою багнюкою клятих провулків. Постукавши в двері, жартома здійняла галас:
— Тітонька прийшла поторгувати! Батист на всі смаки — гідний падишаха! Диво-шалі з Кашміру! Бурський оксамит на кушаки, єгипетська бязь із найкращими шовковими окрайками на сорочки, вишиті муслінові хустини, простирадла, різнокольорові носовички! Агов, продаю!
Двері відчинились, і я ввійшла. Тут, як завжди, тхнуло несвіжою білизною, сирістю й запаморочливою сонливістю. Огидний дух парубоцького дому.
— Фуріє! — гаркнув Хасан. — Чого репетуєш?
Нічого не відповівши, я мовчки простягла йому лист.
У напівтемному домі він, ніби тінь, наблизився до мене й вихопив листа з рук. Потім почовгав до сусідньої кімнати. Там завжди горів світильник. Я підійшла до порога й запитала:
— Твого батечка немає?
Він не зронив ані пари з уст, — увесь прикипів до листа. Я більше не заважала, хай читає. Він стояв спиною до мене, і я не могла розгледіти вираз його обличчя. Закінчивши, почав перечитувати.
— Ну, що він там написав? — запитала я.
Хасан прочитав уголос:
«Дорога Шекюре-ханим! Я теж роками жив мріями про одну людину, тому розумію й ціню те, як ти чекаєш свого чоловіка, окрім нього, більше ні про кого не думаєш. Хіба можна сумніватись у вірності й непорочності такої жінки, як ти? (Хасан реготнув!) Але я відвідав твого батька в малярських справах, а не з метою надокучати тобі. У мене й гадки подібної не було. Я навіть не зважуся припустити, що ти подаватимеш мені якісь знаки. Коли твоє обличчя засяяло переді мною променем сонця, я думав лише про те, якою ласкою обдарував мене Аллах. Мені достатньо бачити твоє лице — і я щасливий. („Оце здер із Нізамі“, — злісно вставив свої п'ять пальців Хасан.) Та ти пишеш, щоб я й на крок не підступався до тебе. Скажи: може, ти якийсь янгол, що боїшся, аби не порушили твоєї святості? Послухай мене, послухай, що я тобі скажу: під час мандрів я ночував у проклятих занедбаних караван-сараях. Там не зупинялася жодна душа, окрім бандюг, які втікали від смертної кари. Пізніми ночами, дивлячись, як розбивається місячне сяйво об голі скелі, вслухаючись у зловісне вовче виття, я намагався заснути й мріяв, що однієї днини ти постанеш переді мною, так як постала була в тім вікні. Послухай: нині, коли я знову заради книжок приходжу до твого батька, ти повертаєш мені мій юнацький малюнок. Для мене — це знак, що я знайшов тебе. Це — життєдайний знак. Я бачив одного з твоїх синів — Орхана. Бідолашний сирота. Я стану йому батьком!»