Безперечно, майстер Осман зачаїв злобу, бо падишах зволив, аби написання та ілюстрування «таємної» — як я на неї кажу — книги відбувалося під моїм наглядом. До того ж завдяки мені султан зацікавився стилем європейських художників. Якось Його Величність змусили майстра Османа зробити копію власного портрета, виконаного на їхнє замовлення одним італійцем. Пам'ятаю, як Осман, гребуючи, все-таки виконав завдання, наслідування італійського живописця він назвав «суцільною мукою» і в усьому звинуватив мене. Він не помилявся.
Зупинившись посеред узвозу, я задивився на небо. А впевнившись, що добряче відстав, почав далі долати обледенілі сходини. Не встиг ступити й два кроки, як хтось узяв мене під руку. Кара.
— Ну й холод, — промовив він, — ви не змерзли?
Без сумніву, то він збаламутив Шекюре. Про це свідчила хоча б упевненість, з якою він узяв мене під руку. Я пропрацював дванадцять років і став чоловіком, натякала його поведінка. Сходи закінчилися. Будеш ти мені потім розповідати, що там вивчив у малярському цеху, вирішив я й сказав:
— Біжи, синку, біжи, здоганяй процесію.
Кара здивувався, проте виду не подав. Мені аж на душі полегшало, як тільки він, статечно відпустивши мою руку, подався вперед. Що ж це? Коли я віддам за нього Шекюре, він житиме разом із нами?
Ми з ним якраз опинилися за містом, і згори ще було видно, як процесія малярів, краснописців, підмайстрів, несучи на плечах домовину, спускалася до затоки Халіч. В імлі вони губилися з поля мого зору. Натовп рухавсь дуже швидко, і половина багнистої дороги до Ейюпу була вже позаду. Зліва від мене крізь туман і тишу здіймався догори дим із свічкової майстерні султан-ханим[113]. Під фортечним муром безперестанку працювали різниці та чинбарні, котрі виконували замовлення грецьких м'ясників з Ейюпу. Трупний сморід, що линув звідти, розносився по всій долині, аж до кипарисів на кладовиську й до мечеті Ейюп, бані якої ледь видніли здалека. Трохи пройшовши, я почув унизу крики дітей із нового єврейського кварталу, що на Балаті. Діти гралися.
Коли я спустився до Ейюпу, за мене вчепився Келебек. Вічно запальний, він гаряче заскрекотів:
— Це Зейтінових та Лейлекових рук робота. Вони добре знали, що я не ладнав із небіжчиком і що це відомо кожному. Тільки між нами: малярський цех заполонили чвари, ворожнеча й заздрощі, бо ведеться боротьба за місце майстра Османа по його смерті. Тепер провина впаде на мене. Головний скарбничий і наш падишах щонайменше відвернуться від мене, яке там від мене — від усіх нас!
— Ти кажеш «нас». Хто ці «ми»?
— Ми виступаємо за збереження традицій у цеху, за те, щоб іти шляхом перських майстрів, щоб не малювати заради грошей. Ми говоримо про те, що в наших книжках замість завойовницьких походів, ратей, зброї, військовополонених повинні відтворюватися давні легенди, перекази та оповіді, що не можна відступати від древнього стилю, про те, що годі обдарованим живописцям малювати на базарах для кожного перехожого непотрібні картинки за три-п'ять акче. Нас підтримує Його Величність падишах.
— Ти лише намарне наговорюєш на самого себе, — перебив його я, аби відчепитись, — у малярському цеху ніколи не знайде прихистку людина, здатна на вбивство. Ми всі брати. А через кілька нових ілюстрацій, яких раніше ніколи не робили, не виникне ніякої ворожнечі.
В ту ж мить спрацювала моя здатність робити висновки з подібних новин. Я відразу збагнув, що відбувається насправді. Убивця Заріфа-ефенді — один з художників малярського цеху, котрі мають власне обличчя. І вбивця ховається в юрмиську, яке в мене на очах прямує до цвинтаря. Я був переконаний: лиходій не припиняє снувати своє павутиння й служити шайтану, він — ворог моєї книги й, цілком імовірно, разом із іншими відвідує мій дім, працюючи над ілюстраціями. А чи не закохався Келебек у мою дочку, як і більшість малярів, котрі приходять до мене? Захопившись своєю балаканиною, він забув, що робив для мене малюнки, які суперечать його поглядам? Чи Келебек просто красненько поливає все водичкою?
Ні, він не голословить, подумав я дещо згодом. Келебек, як і інші художники, явно вдячний мені: через війни й падишахову байдужість малярам припинили виплачувати гроші та винагороджувати за рахунок державної скарбниці. Тож єдиним серйозним джерелом їхніх прибутків стала моя книга. Я впевнений: усі вони ревнують одне одного до мене. Власне тому — й не тільки — я зустрічався з кожним окремо в себе вдома. Мені й на думку не спадало, що хтось матиме мене за ворога. Всі мої маляри достатньо зрілі люди, аби, пометикувавши, щиро, самовіддано полюбити того, кого потрібно любити заради власної користі.