Перед тим як потрапити до Лейлекових рук, я чимало часу пролежала в бруднющій шкарпетці вбогого шевчука. Бідолаха щоночі лягав спати, й поки його зморював сон, стискаючи мене в жмені, перераховував ті речі, які зможе за мене придбати. Його мрії, просто поетичні рядки, солодкі, наче колискова, переконали мене, що за гроші можна купити все.
Атож. Й ось що спало мені на думку. Якби я розповіла про свої пригоди, то вони б склали томи книг. Ми тут усі свої. Якщо ви нікому не розпатякаєте й не будете ображати Лейлека-ефенді, то я поділюся з вами однією таємницею. Присягаєте?
Гаразд. Зізнаюся. Я — не справжня монета османського султана двадцять другої проби, яку випустили на монетному дворі Чемберліташу. Я — підробка, виготовлена в Венеції з фальшивого золота. Мене привезли сюди й збули як стопроцентні османські гроші. Я вдячна вам за ваше співчуття й розуміння.
Наскільки мені пощастило рознюхати, Венеційський монетний двір уже роками займається цією справою. Однак до останнього часу тамтешні ґяури карбували з золота найнижчої проби власні дукати, котрі масово завозили на Схід. Османи ж вірять кожному написаному слову, а на фальшивих дукатах — ті ж написи, що й на справжніх. Османам навіть на думку не спало перевірити вміст у них благородного металу, тому фальшиве венеційське золото цілковито заполонило Стамбул. Аж потім люди почали відрізняти несправжні монети, де майже сама мідь, за їхньою твердістю. Монети стали пробувати на зуб. Скажімо, згораючи від любовної пристрасті, ви летите, мов на крилах, до чарівного вродливого хлопчика Махмуда, якого кохає ввесь світ. А Махмуд спершу бере до свого ротика монетку, а не дещо інше. «Підробка», — каже він, і у вас не година райської насолоди, а півгодини. Венеційські ґяури побачили, що їхні дукати зазнали невдачі, і вирішили: ну ж бо, підробімо османське золото, вони знову не помітять.
Відкрию вам очі на нинішню проблему. Венеційські ґяури карбують на монетах точнісінько такі самі зображення, як у нас, але ж гроші — фальшиві.
Нами забили залізні скрині, й бурхливі морські хвилі принесли нас із Венеції до Стамбула. Я опинилася в роті міняйла, де смерділо часником. Чи не в ту ж мить у його крамницю зайшов наївний селянин, котрий хотів обміняти свого золотого. «Дай-но гляну, чи твій золотий не фальшивий», — сказав пройдисвіт-міняйло й спробував монету на зуб.
У його роті я зустрілася із золотим селянина і побачила, що це справжнісінька монета османського султана. «Ти — підробка», — звинуватила та мене, коли ми зіткнулися у вирі часникового смороду. То була чистісінька правда, але її зверхність зачепила за живе, і я, збрехавши, випалила: «Будь чесна, підробка — ти сама!»
Сільський бевзь якраз тоді вихвалявся: «Мій золотий не може бути фальшивим! Я закопав його в землю двадцять років тому. Тоді народ не дурили».
Мене розбирала цікавість: що ж буде далі? Тут міняйло дістає з рота не того золотого, що дав селянин, а мене, й говорить: «Забирай своє добро. Мені фальшиві гроші мерзенних ґяурів не потрібні. Й тобі не соромно?» — шпигонув він затурканого селюка. Той щось відповів і, забравши мене, посунув до іншого міняйла. Від нього він почув те ж саме, що й від попереднього, і схопився за серце. Зрештою, селянин обміняв мене на дев'яносто акче. Таким був початок мого нескінченного семирічного ходіння по руках.
Із гордістю скажу вам, що зазвичай я мандрувала Стамбулом як справжня монета з гаманця до гаманця, з кушака до кишені. Моїм жахливим видінням було лежання роками в глекові, заритому під якимось каменем. І це випало на мою долю, проте в неволі я томилася недовго. Майже всі, кому я потрапляла до рук, особливо ті, котрі дізнавалися, що я аж ніяк не зі щирого золота, хотіли мене спекатися. Я ще не зустрічала когось, хто б застеріг дурного покупця, що я — фальшива. Зате немало було таких, які відвалювали за мене сто двадцять акче, не підозрюючи, що я за штучка. Тільки ж уторопавши, що їх обкрутили навколо пальця, вони скаженіли, рвали на собі волосся й побивалися доти, доки ошукають наступного невдаху. Однак їм довго не щастило обшахрувати кого-небудь (бо злилися й поспішали), тож вони на всі застави лаяли того, хто їм мене підсунув, маючи його за аморального типа.