Після п'ятничного намазу я розповів йому про найбільший винахід італійських майстрів — тіні на картині.
— Наприклад, ми змальовуємо вулицю: хтось іде, хтось стоїть, хтось перекидається словами й роззирається навколо. Наше завдання — передати тіні, як це роблять європейські художники. На вулиці вони найбільше впадають в очі.
— А як відтворити тінь? — запитав Кара.
Час від часу я помічав якусь нетерплячість у його поведінці. То він крутив у руках монгольський каламар, який сам приніс, то брав кочергу й розворушував вогонь у каміні. Іноді мені здавалося, що він хоче гахнути тою кочергою по моїй голові й убити мене, бо я віддаляю мистецтво від Аллаха, бо зраджую майбутнє нашого живопису й творіння фантазій ґератських митців, бо схилив на свій бік падишаха. Іноді Кара довго сидів без жодного поруху й не відривав свого погляду від моїх очей. Я буду твоїм рабом доти, доки Шекюре стане моєю, ніби говорив він. Наче в ті часи, коли він був дитиною, я вивів Кару в сад, по-батьківськи звертав його увагу на дерева, на те, як сонце ніжить листя промінням, як тане сніг, я намагався пояснити йому: чому будинки на нашій вулиці здаються меншими, коли ми від них оддаляємося. Та це був помилковий хід. Тієї одної прогулянки вистачило, аби я зрозумів, що стосунки батька-сина, які колись ріднили нас, давно втрачено. Кара демонстрував терпіння — свідчення того, що замість його дитячої цікавості, жадоби до знань тепер існують лиш божевільні нісенітниці про кохання до моєї дочки. Тягар дванадцятирічних мандрів залишив глибокий слід у його душі, пилюка тих міст, країв, де він побував, осіла на його серці. Він видавався ще виснаженішим, аніж я, й мені стало його шкода. По-моєму, Кара гнівається на мене не тільки через те, що дванадцять років тому не видав за нього Шекюре — то було неможливо. Він гнівається, бо я захоплююся малюнками, котрі не належать мусульманським митцям і не створені в стилі легендарних ґератських майстрів, ще й настирно втовкмачував йому це безглуздя. Тому я й уявив, що смерть мені заподіє рука Кари.
Але я його не боявсь, навпаки: сам намагався залякати небожа. Інтуїція підказувала мені, що написання текстів на моє прохання кине його в лабети страху.
— Людина може й повинна ставити себе в центр світу, — сказав я й додав: — Один з майстрів цеху дуже вдало, прекрасно зобразив смерть. Ось подивися.
Так я став йому показувати ілюстрації, над якими мої маляри працювали цілий рік. Спершу він дещо ніяковів, навіть боявся. Та, побачивши малюнок смерті, Кара відразу збагнув, у чому тут суть. Художник працював над зображенням, натхнений сценами людських кончин із «Шахнаме», мініатюрами, на яких Ефрасіяб стинає голову Сіявушу, Рустем убиває Сухраба, й не підозрюючи, що це його син. Похорон покійного султана Сулеймана відтворено в траурних кольорах і важких тонах, на ілюстрації було видно тіні, які я намагався передати власним пером, наслідуючи європейських митців. Я звернув увагу небожа, як на малюнку хмари й горизонт зливаються в пекельну глибину. Зображення смерті теж робилося за зразком венеційських портретів, де кожен штрих указує на особистість, — нагадав я Карі. Смерть була людиною, ні на кого не схожою.
— Не вистачить слів, щоб описати, наскільки художник прагнув показати її несхожість з іншими як людини, — промовив я. — Поглянь, поглянь на її очі. Той, хто розглядатиме це зображення, боятиметься не смерті, а її людської одержимості бути винятковою, не такою, як усі. Роздивись ілюстрацію й склади до неї оповідь. Розкажи про смерть. Ось папір, чорнило й калям[125]. Твою оповідь я відразу віддам каліграфові.
Він мовчки розглядав малюнок, а потім запитав:
— Чия це робота?
— Келебекова. Він найобдарованіший. Майстер Осман обожнює його.
— А подібний малюнок цього пса я вже бачив у кав'ярні, де виступає меддах. Але той пес — на цупкішому папері.
— Більшість моїх художників прив'язані душею до майстра Османа та цеху, не вірять у мою книгу й у те, чим самі займаються. Уявляю, як пізньої ночі вони сунуть звідси до кав'ярні, де безсовісно знущаються з мене й ілюстрацій, над якими працюють заради грошей. Якось падишах, завдяки моїй наполегливості, замовив свій портрет молодому венеційському маляру при їхньому посольстві. А згодом звелів майстру Осману скопіювати його в малюнок у тому ж стилі. Змушений наслідувати венеційського художника, Осман звинуватив мене в тому, що йому доводилося червоніти від сорому за той малюнок. Він мав рацію.