Після обіду, гидуючи сідати на горщик Еніште, я, відпросившись, пішов до нужника в садку. Надворі було страшенно холодно. Я хутко зробив свою справу, а дорогою назад мене перестрів Шевкет. Він єхидно мовчав. Шевкет випорожнив горщик у нужник, надув свої пухкенькі щічки й впився в мене гарненькими оченятами.
— Ти коли-небудь бачив дохлого кота? — запитав він.
Його ніс був копія маминого. Чи спостерігає вона зараз за нами? Віконниці вікна, в якому я її побачив вперше після дванадцяти років, були зачинені.
— Ні.
— Показати тобі дохлого кота з дому єврея, що повісився?
Не чекаючи моєї відповіді, він попростував на вулицю. Я пішов за ним. Пройшовши кроків сорок-п'ятдесят замерзлою багнюкою, ми опинилися в занедбаному садку. Тут тхнуло прілим листям і пліснявою. Попереду за сумними деревами мигдалю й інжиру стояв жовтий будинок. Він ніби зачаївся в безлюдній місцині. Шевкет, мабуть, не раз тут бував, бо впевнено почалапав до дверей і зайшов усередину.
В домі було пусто, але здавалося, ніби тут живуть, — холоду й сирості не відчувалося.
— Чий це будинок? — запитав я.
— Єврея. Після смерті чоловіка його вдова з дітьми поселилася в єврейському кварталі біля пристані Єміш. Тепер будинок продають через перекупку Естер.
Він пішов у куток кімнати.
— Кота немає. Втік, — обізвався Шевкет.
— Дохлий кіт утік?
— Мерці блукають. Так каже дідусь.
— Не мерці, а їхні душі.
— Звідки ти знаєш?
Хлопчик із серйозним виглядом тримав горщик, міцно обхопивши його руками.
— Бо знаю. Ти часто тут буваєш?
— Мама з Естер бувають. Сюди збігаються привиди, та я їх не боюся. Ти убив хоча б одну людину?
— Так.
— Скількох?
— Небагато. Двох.
— Шаблею?
— Шаблею.
— їхні душі блукають?
— Не знаю. В книжках написано, нібито блукають.
— У дядька Хасана є червона шаблюка, рубає все, до чого доторкнеться. А ще є кинджал з рубіновим руків'ям. Це ти вбив мого батька?
Я здвигнув плечима:
— А як ти знаєш, що він мертвий?
— Мама вчора сказала. Він більше не повернеться. Їй приснився сон.
Заради своїх жалюгідних інтересів, заради похоті, чиє полум'я все розгоряється, заради кохання, яке розбиває наші серця, ми готові на найнегідніші вчинки. Здатні на ницість і заради шляхетних цілей. Я остаточно вирішив, що усиновлю тих сиріт і, повернувшись у дім, ще уважніше слухав їхнього діда. Еніште підбивав мене закінчити книгу, написати тексти до ілюстрацій.
Показав мені малюнки. Розповім, наприклад, про ілюстрацію з конем: на ній немає людей, лише кінь — і нічого довкола. Але я завмер від зачудування. Один кінь, та мов наяву, здавалося, що вершник кудись відійшов і зараз хтось вигулькне з-за куща, намальованого в казвінському стилі. Так спрацьовує уява незалежно від вашого бажання, адже ж кінь — породистий, і на ньому — сідло. Можливо, той, хто його осідлає, буде при зброї. Безперечно, малюнок таємно зробив хтось із видатних майстрів малярського цеху. Художник, який приходив сюди вночі, відтворював коня на папері з пам'яті, як частину певної оповіді. Не інакше. Він тисячі разів бачив скакунів на ілюстраціях у сценах війни та кохання. Еніште ж спрямовував художника, як зобразити коня в європейському стилі. Мабуть, давав вказівки: «Вершника не малюй», «Там нехай стоїть дерево, але невеличке».
Еніште платив чималі гроші за кожен малюнок, а ще живописця приваблював незвичайний стиль. Ось чому охоче сидів поруч з Еніште й творив дивні ілюстрації, анітрохи не подібні на ті, до яких звик і знав напам'ять. Однак майстра, як і Еніште, не переставало турбувати запитання: яку ж усе-таки оповідь прикрашатиме ця ілюстрація. Мій дядько очікує, що саме я складу відповідні тексти до робіт, у яких поєдналися венеційський та перський стилі. Заради Шекюре я мушу написати ті оповіді від початку до кінця. Та мені нічого не спадало на думку, окрім байок отого меддаха з кав'ярні.
23. Про мене скажуть — убивця
Бій годинника нагадав, що настав вечір. Азан ще не прокричали, однак я вже давно запалив свічку біля пюпітра. Вмочаючи писало в каламар з чорним чорнилом «Хасан-паша», я швидко водив ним по гладенькому, чудовому глянцевому папері. Зображення курця опіуму, яке я відтворював з пам'яті, миттю було завершено. Раптом у мені прокинувсь отой внутрішній голос, котрий щовечора тяг на вулиці міста. Проте я не піддався йому. Я твердо вирішив: нікуди не виходити й працювати вдома, й навіть забити двері зсередини цвяхами.
Сьогодні на світанку, коли ще жодна душа в Стамбулі не прокинулася, до мене в двері постукав вірменин, який прийшов аж із Ґалата. Той вірменин-затинака працював гідом-перекладачем. Він відразу знаходив мене, тільки-но йому було потрібне «Кияфетнаме» для європейців, італійських мандрівників. І ми завжди довго торгувалися. Нині зійшлися на двохстах двадцяти акче за двадцять посередніх ілюстрацій. На його замовлення, поспішаючи, я розмальовував це «Кияфетнаме». До вечірнього азану встиг зобразити дюжину стамбульців, старанно відтворивши їхній одяг: шейхуліслама, головного воротаря палацу, яничара, дервіша, сипагія, кадія, торгівця голиною, ката (зображення катів під час тортур особливо популярні), жінку, яка йде до лазні, курця опіуму. Заради трьох-п'яти зайвих акче я так наробився, що аж обридло. Аби не здуріти від нудьги, перемальовуючи ті самі малюнки зі своїх книг, я сам із собою грав у власні ігри: а ну — чи намалюю кадія, не відриваючи пензля від паперу, а ну — чи заплющу очі жебраку.