Двадцять років тому старий майстер, який розглядав зі мною книжку, тримаючи її в тремтячих руках, промовив: «Бехзат». А його обличчя й постать пломеніли — і не від свічки над головою, а від захоплення малюнком. «Бехзат — такий своєрідний, що немає потреби й у підписі», — додав він.
Бехзат сам знав, що його почерк упізнають завжди, і не залишив підпису навіть десь у непомітному куточку ілюстрації. На думку старого майстра, такий вчинок Бехзата — вияв скромності та сором'язливості. Справді, видатний художник малював більш ніж геніально й у своїх неперевершених творах не залишав жодного свідчення про те, хто автор.
Я по-звірячому вбив нещасного Заріфа, тільки-но відчув його панічний страх. Уночі ж прийшов на той самий пустир, щоб переконатися, чи не лишилося там яких слідів. Раптом мене зі всіх боків обсіли думки про стиль і манеру живопису. Це всього лиш помилка, через яку нас можна розпізнати, — ось що таке стиль і манера.
За сніговим сяйвом я легко знайшов пустир, де відправив на небо товариша, з яким дружив двадцять п'ять років. Сніг знищив мій автограф, замівши всі сліди. Це доказ, що Аллах однієї думки зі мною та Бехзатом щодо стилю та манери. Інакше Всемогутній не проявив би своєї любові до нас, художників. Аллах не допустив би вбивства, якби чотири ночі тому той бовдур не шукав непростимого гріха в наших діях, якби ми спокійно разом розмальовували книжку.
Тієї ночі, коли ми із Заріфом прийшли на пустир, снігу ще не було. Здалеку чулося собаче виття.
— Навіщо ми сюди прийшли, — спитав бідолаха, — що ти хочеш показати мені в таку пізню пору?
— Попереду стоїть колодязь, за дванадцять кроків від нього зариті гроші, які я накопичував роками. Нікому не кажи про те, що я тобі розповів, і ми з Еніште-ефенді озолотимо тебе.
— Отже, ти визнаєш, що чиниш недобре від самого початку, — збуджено випалив він.
— Визнаю, — вимушено збрехав я.
— Те, що ви робите, — величезний гріх, і ти про це знаєш, — вів далі він, — це єресь, блюзнірство, на які ніхто не наважувався. Ви горітимете на самому дні пекла, а вашим мукам ніколи не буде кінця. Ще й мене втягли.
Почувши від нього такі слова, я з жахом збагнув, що йому повірить кожен. Чому? Бо в його словах така сила, така принадність, що людина мимоволі заслухається й захоче, щоб її посвятили в секрети чужої ницості. Про Еніште-ефенді вже й так ходили різні плітки через таємничу книжку, замовлену ним, і ті гроші, які платять за неї. До того ж його зненавидів головний майстер Осман. Ось як хитро мій золотенький братик перетворює наклеп у правду, — подумав я. — Наскільки ж він щирий?
Я змусив його повторити свої претензії, що посіяли ворожнечу між нами, але він почав перекручувати слова й лити воду. Складалося враження, ніби повернулися наші учнівські роки і він умовляє мене приховати якийсь проступок, щоб не потрапити під палицю майстра Османа. Я вже вірив у його прямодушність. Ніби в юності, Заріф широко витріщив очі, щоправда, в ті часи вони ще не поменшали від полуди. Ні, я ніскілечки не бажав кидатися йому в обійми, адже ж він збирався розпатякати всьому світові про нашу справу.
— Послухай-но, — сказав я, намагаючись прихилити його до себе, — ми займаємося позолотою, придумуємо, як розписати береги сторінок, малюємо ескізи, прикрашаємо сторінки сліпучим золотом, творимо найталановитіші ілюстрації, оздоблюємо скрині й шафи. Ми працюємо над цим роками. Це — наша робота. Й нам замовляють малюнки, нехай це будуть кораблі, газелі, султани, птахи, звичайні люди, сцени з оповідань. Хоч би що це було — нам замовляють, і ми виконуємо. Цього разу Еніште-ефенді доручив мені: «Намалюй коня з власної уяви». І я впродовж трьох діб сотні разів перемальовував коня, аби тільки відтворити його так, як це робить старий визнаний майстер.
Тут я показав Заріфові ескізи, виконані мною на грубому самаркандському папері, щоб набити руку. Зацікавившись, він підніс до очей ескізи й почав розглядати чорно-білих коней у блідому сяйві місяця.
— Давні майстри Герата, Шираза[41], — казав я, — говорили: «Якщо художник хоче зобразити коня так, як хоче й бачить його Аллах, то мусить невпинно малювати протягом п'ятдесяти років. І тоді досягне неперевершених результатів. Але вже у глупій темряві, бо осліпне за роки напруженої праці, та його рука завчить напам'ять контури малюнка».