— Слухайте, слухайте!
— Я говорю цілком серйозно… Єдиний спосіб боротьби — об’єднання інтересів робітників, пролетаріяту, працьовників, споживачів — чи ще як там ви схочете їх назвати, організовуючи їх у спілки, і, кінець-кінцем, ці спілки набудуть такої сили, що візьмуть владу у свої руки.
— На мою думку, ви, Мартіне, цілком помиляєтеся, бо саме ці жахливі капіталісти й утворили нашу чудову країну.
— Не сказав би, щоб вона була чудова. Я не оселив би тут і собаки.
— А я з цим не погоджуюся. Я люблю цю країну. Іншої батьківщини в мене нема… І, на мою думку, всі ці пригноблені маси варті того, щоб їх гнобити. Ні на що інше вони не здатні… Бо якби хто з них мав які здібності, то став би вже видатним ділком… Ті, що здатні на щось, ніколи не пасуть задніх.
— Я не погоджуюся, що видатний ділок є найвищий щабель людських прагнень.
— Але він дужче наближається до цього ідеалу, ніж якийсь там пришелепуватий аґітатор-анархіст… Бо всі вони, як не пройдисвіти, то божевільні.
— Слухайте, Міде, ви зневажаєте саме те, чого не розумієте, про що нічого не знаєте… Я не можу дозволити цього… Раніш, ніж зневажати щось, спробуйте зрозуміти.
— А для кожної інтеліґентної людини образлива вся ця соціялістична нісенітниця.
Еллен потягла Герфа за рукав. — Джіммі, я йду додому. Хочете пройти трохи зо мною?
— Мартіне, заплатіть, будь ласка, за нас. Ми мусимо йти, Еллі, ви жахливо зблідли.
— Тут якось душно. О, стало легше! Я ненавиджу суперечки. Ніколи не надумаю, що треба сказати.
— Ці люди щовечора жують ганчірку. Тільки й роботи їхньої.
Восьму Авеню оповивав густий туман, що душив горло. У цьому тумані тмяно блимали вогні, виникали невиразно обличчя, пропливали повз і танули, немов риба в мутному акваріюмі.
— Почуваєте себе краще, Еллі?
— Багато краще.
— Я дуже радий.
— А знаєте, ви єдиний з усіх звете мене «Еллі». Мені це подобається. Бо відколи я стала працювати в театрі, всі намагаються дати мені зрозуміти, що я вже доросла.
— Вас так називав Стен.
— Може саме тому я так люблю це ім’я, — мовила вона тихо й протягло. Так лине десь здалека крик уночі на березі моря.
Джіммі відчув, як щось боляче стисло йому горло.
— Яке все гидке! — сказав він. — Хотів би я покласти відповідальність за все на капіталізм, як це робить Мартін.
— А приємно так іти. Я люблю туман.
Якийсь час вони не розмовляли. У задушливому тумані гуркотіли колеса й линуло приглушене виття сірен і гудки з пароплавів на річці.
— У вас, принаймні, є кар’єра… Ви любите свою працю, маєте неймовірний успіх, — мовив Герф на розі Чотирнадцятої вулиці, беручи Еллен під руку, щоб перевести на той бік.
— Не кажіть так… Бо ви й самі не вірите в це. І я зовсім не така самозакохана дитина, як ви думаєте.
— Алеж я говорю правду.
— Воно було так, але ще до того, як я спізналася з Стеном і покохала його. Адже раніш я була малим дівчам, що безтямно захоплювалося театром і поринуло в зовсім незрозумілий світ, зовсім не знаючи ще життя… Одружіння на вісімнадцятому році й розлука на двадцять другому — це добрий рекорд… Але Стен був такий чудовий…
— Я знаю.
— Нічого навіть не кажучи, він примусив мене відчути, що є щось інше… незбагнене…
— Але я сердитий на нього за той божевільний вчинок… Так марно…
— Я не в силі говорити про це.
— Не будемо говорити.
— Джіммі, ви єдиний, з ким я можу розмовляти.
— Не варт дуже покладатися на мене. Може колись я теж накинуся на вас.
Обоє засміялися.
— Який я радий, що живу оце на світі. А ви, Еллі?
— Не знаю. Ось я і дома. Ні, не заходьте до мене, бо я одразу вкладуся спати. Надто зле почуваю себе… — Джіммі стояв, держачи капелюха в руці, дивлячися на неї. Вона порпалась у сумці, шукаючи ключа. — Слухайте, Джіммі, я можу сказати це вам… Вона приступила ближче й швиденько заговорила, одвернувши голову й тичучи в нього ключем, що блищав од ліхтаря. Туман наметом огортав їх. — У мене буде дитина… Стенова дитина. Я хочу кинути безглузде це життя й виховувати її. А що станеться — байдуже.
— Ой, Еллі це найсміливіший учинок, на який може зважитися жінка. Ви така дивна! Якби я тільки міг висловити, як я…
— Ні, ні! — Голос їй пересікся, а очі зросилися слізьми. — Я просто дурна! — Вона, немов дитина, скривилась і побігла вгору сходами, тоді як обличчям їй бігли сльози.
— Ой, Еллі, я хочу сказати вам…
Вона зачинила двері.
Джіммі Герф наче прикипів до місця, біля сірих кам’яних сходів. У скронях йому била кров. Ладен був розбити двері, щоб побачити знов Еллен. Прикляк навколішки й поцілував приступку, де вона стояла. Туман крутився навколо нього, переблискуючи яскравим конфетті. Тоді почуття захвату відлинуло, й він почав падати в чорний льох зневіри. Стояв, немов прикипівши до місця. Пройшов полісмен, пильно глянувши на нього — ставна синя колона, що вимахувала палицею. Стуливши зненацька кулаки, Джіммі пішов. — Як усе це гидко! — голосно мовив він. Обтер рукавом пальта порох з уст.