Він кивнув головою й поцілував її. Вона видавалася блідою і змарнілою в чорній сукні. Позад неї стояла Мейзі, висока й рожеволиця, теж у чорній сукні.
— Аж дивно, що обидві ви маєте такий чудовий вигляд.
— Звичайно, ми почуваємо себе нічого… Як взагалі можна почувати себе тепер. Але ми багато терпіли, любий… Тепер ти голова родини, Джемзе.
— Сердешний тато… так померти…
— Ти не знав цієї епідемії. У самому Нью-Йорку тисячі людей померли з неї.
Одною рукою він оповів матір, другою Мейзі. Всі троє мовчали.
— Так, — промовив Мерівейл, ідучи до вітальні, — це була порядна війна. — Мати й сестра простували слідом за ним. Сівши в шкуряне крісло, він простяг свої ляковані ноги. — Якби ви знали, як чудово знову опинитися вдома.
Місис Мерівейл підтягла свого стільця ближче. — А тепер, любий, може розповіси нам про себе.
На темному ґанку перед дверима він схопив її й притулив до себе. — Ні, ні, не будь грубим! — Його руки туго, немов узлуваті канати, оповивають їй спину; коліна їй тремтять. Його рот шукає її рота вилицею, вздовж носа. Вона задихається, бо його вуста вп'ялись їй в уста. — Ой, я не можу! — Він одсунувся. Вона, важко дихаючи, заточуючись, хилиться до стінки, а він підтримує її своїми величезними руками.
— Не варто турбуватися, — ніжно шепоче він.
— Треба йти, вже пізно… Взавтра вставати о шостій.
— А як на твою думку, коли я встаю?
— Мати може впіймати мене…
— Пошли її до дідька.
— І пошлю колись… навіть гірше… якщо не покине їсти мене. — Охопивши руками щетинкуваті його щоки й швиденько поцілувавши його в уста, вона одірвалась і побігла брудними сходами вгору, на четвертий поверх.
Двері ще не замкнені. Скинувши танцювальні черевики, вона обережно прокрадається через кухню. Ноги їй болять. З сумежної кімнати лине подвійне, з присвистом, хропіння дядька й тітки. Хтось мене кохає — хто й сама не знаю… Ця мелодія наскрізь пройняла її тіло, — вона тремтить у ногах, горить на спині, там, де оповивала її його рука, коли вони танцювали. Ганно, ти повинна забути, бо інакше не заснеш. Ганно, ти повинна забути. Тарілки на столі, наготовлені до сніданку, дзенькотять, бо вона зачепилася за стіл.
— Це ти, Ганно? — лине з ліжка сонний голос її матері.
— Я прийшла напитися води, мамо.
Стара жінка, застогнавши, перевертається. Ліжко рипить під нею. Все уві сні.
Хтось мене кохає, хто й сама не знаю. Скинувши сукню, вона одягає нічну сорочку. Тоді навшпиньках іде до шафи, щоб повісити сукню, й обережно пильнуючи, щоб не зарипіло ліжко, прослизає під ковдру. Хто — й сама не знаю. Човгають, човгають ноги, яскраве світло, рожеві обличчя, чіпкі руки, міцні обійми, стрибають ноги. Хто — й сама не знаю. Човгають ноги, дренькотлива скарга саксофона, човгають у такт з барабаном, тромбоном, клярнетом. Ноги, стегна, щока до щоки. Хтось мене кохає… Човг, човг. Хто — й сама не знаю.
Немовля з крихітними стуленими кулачками й темночервоним зморщеним личком спало на койці в пароплаві. Еллен схилилася над чорним шкуряним чемоданом. Джіммі Герф у самій камізельці дивився в ілюмінатор.
— Он уже видно статую Волі… Еллі, нам слід вийти на палубу.
— Поки дістанемося до доків, мине цілий вік… Покищо йди сам. За якусь хвилину я прийду з Мартіном.
— Ой, ходімо, Еллі! Ми встигнемо скласти дитячі речі, коли нас братимуть на буксир.
Вони вийшли на палубу, у сліпучий вересневий полудень. Вода переблискувала кольором зеленкуватого індиґо. Дужий вітер вимітав кільця цинамонового диму й клоччя білої, неначе вата, пари з-під височеного індиґово-блакитного склепіння неба. На тлі закопченого обрію, заснованого баржами, пароплавами, димарями силових станцій, корабельнями, мостами, нижча частина Нью-Йорку скидалася на рожевобілу стіжкувату піраміду, вирізану дбайливо з картону.
— Еллі, нам треба винести Мартіна, щоб і він подивився.
— І почав верещати, як сірена на буксирі… Хай краще лишається там, де лежить.
Впірнувши під якісь кодоли, прослизнули повз гуркотливу підойму на прову.
— Алеж, Еллі, це найвеличніше в світі видовище… Я вже не сподівався, що вернуся назад. А ти?
— Я завжди мала намір вернутися.
— Алеж не так, як оце?
— Ні, не так.
Матрос махнув їм рукою, щоб вони йшли назад. Еллен повернулась обличчям проти вітру, й він здмухнув їй мідяні кучері з чола. — C’est beau, n’est се pas? — Вона посміхнулася вітрові й червоному обличчю матроса.