— Які це троянди?
— Золото Офіру, сер.
— Я хочу послати одразу ж дві дванадцятки до Бревурту… Міс Еляйн… Ні, містерові й місис Джемс Герф… Я напишу картку.
Сівши до столу, взяв перо. Пахощі троянд — пахощі темного полум’я її волосся… Ні, не треба цих дурниць.
«Дорога Еляйн!
Сподіваюся, що Ви дозволите одному старому Вашому приятелеві одвідати цими днями Вас і Вашого чоловіка. Прошу пам’ятати, що я завжди щиро готовий (Ви надто добре знаєте мене, щоб узяти це просто за чемність) стати в пригоді Вам обом в усьому, що в моїй силі й що сприяло б Вашому щастю. Даруйте, що дозволяю собі підписатись вічним Вашим невільником і шанувальником.
Джордж Болдвін».
Лист забрав аж три картки з штампом крамниці квітів. Міцно стуливши вуста, він перечитав його, ретельно підкресливши вгорі «т» і поставивши крапки над «і». Тоді, витягши з кишені купку кредиток, заплатив у касу й вийшов знову на вулицю. Був уже вечір, щось із сім годин. Усе ще вагаючися, спинився на розі, стежачи, як проїздять таксі — жовті, червоні, зелені, жовтогарячі.
Кирпатий транспорт повагом сунеться під дощем в Нерровз. Старший сержант О’Кіф і рядовий Детч Робертсон примостилися з завітряного боку на палубі й дивляться на океанські суда, що стоять на якорі в карантині й на низький берег з корабельнями.
— Гляньте, на деяких ще зосталося бойове офарблення — кораблі Морського Відомства. Не варті, навіть, пороху, щоб висадити їх у повітря.
— Хай їм дідько, — невиразно мовив О’Кіф. — А добрий старий Нью-Йорк видається дуже хорошим, як на мене.
— Мені теж, сержанте, дарма, чи сонце сяє, а чи дощ періщить.
Вони пливли повз збиті докупи пароплави, що стояли на якорі. Деякі з них хилилися то в один, то в другий бік, довгі пароплави з куцими димарями, куці пароплави з довгими димарями, червоні від іржі, а які то ще й укриті плямами та смугами фарби захисного кольору. Якийсь чоловік у моторному човні махає руками. Люди в хакі, що збилися юрбою на сірому, дощем злитому чардаку, почали співати:
У перловому тумані за низькими будівлями Ґовернорз Айденду мріють високі стовби, хвилясті кабелі, прозоре мереживо Бруклінського мосту. Робертсон витяг з кишені пакуночок і шпурнув його через облавок.
— Що це?
— Масть од паразитів. Вона не потрібна вже мені.
— Чому?
— Бо житиму в чистому, дістану хорошу посаду і, можливо, одружуся.
— А це не так і зле. Мені теж надокучило парубкувати. А хтось мабуть добре гріє руки біля цих суден Морського Відомства.
— Еге, саме тут і гребуть доляри.
— Авжеж, я певний.
A на палубі все співали:
— Ми йдемо вгору Східньою Рікою, сержанте. Де, у дідька, хочуть вони нас зсадити?
— Я залюбки поплив би сам до берега. І подумати тільки, що всі ці люди весь час сиділи тут і наживалися на нас… Тут, у гавані, платили по десять долярів на день за роботу.
— За те, сержанте, ми маємо досвід.
— Досвід?