— Присягаюся, що шкіпер надто багато вихилив бокалів і взяв Бруклін за Гобокен.
— Гляньте, Волл Стріт!
Вони проходили під Бруклінським мостом. Над головами їм дзичали й скиглили електричні трамваї й спалахувало часом фіялкове полум’я на мокрих рейках. Позаду, над баржами, буксирами й поронами, високі сірі будівлі у смугах білої пари й туману стреміли аж під навислі хмари.
Поки їли суп, ніхто не промовив і слова. Місис Мерівейл, у чорному, сиділа на чільному місті біля овального столу, дивлячися через одчинені, напівзавішені двері на вікно у вітальні, де осяяний сонцем кублився стовб білого диму над вокзалами. Цей дим нагадував їй небіжчика чоловіка й той день, як багато літ тому, вони прийшли разом дивитися це приміщення в щойно закінченому будинкові, що тхнув фарбою й крейдою. Нарешті, скінчивши суп, вона одігнала від себе ці спогади й промовила:
— То як, Джіммі, ти знову почнеш працювати в газеті?
— Певно, що так.
— А Джемз уже має аж три пропозиції про роботу. Це надзвичайно!
— На мою думку, найкраще працювати з майором, — сказав Джемз, звертаючися до Еллен, що сиділа поруч з ним. — Чи ви знаєте майора Ґудіра, кузіно Геллен? Він із роду тих Ґудірів, що з Беффало. Голова чужоземного відділу банківського тресту. Каже, що дуже швидко зможе висунути мене. Ми з ним заприятелювали ще на фронті.
— Як це дивно, — пробуркотала Мейзі. — Правда, Джіммі? — Вона сиділа насупроти нього, рожева й струнка в жалібному строї.
— Він кличе мене до Пайпінґ-Року— провадив Мерівейл.
— А що це?
— Алеж, Джіммі, ти мусиш знати… Я певний, що кузина Геллен не один раз пила там чай.
— Знаєш, Джімпсе, — мовила Еллен, утупивши погляд у тарілку, — батько Стена Емері щонеділі їздив туди.
— О, то ви знали безталанного юнака? Це жахлива подія! — обізвалася місис Мерівейл. — За ці кілька років стільки сталося жахливого. Я сливе вже забула про нього.
— Так, я знала його, — відповіла Еллен.
Подали бараняче стегно з смаженими синіми баклажанами, пізню кукурудзу й солодку картоплю.
— А знаєте, — мовила місис Мерівейл, роздавши печеню, — на мою думку, це дуже зле, що ніхто з вас не хоче розповісти про те, що він бачив на війні. Адже там має бути сила цікавого. А тобі, Джіммі, слід було б написати цілу книгу.
— Я написав уже кілька нарисів.
— А коли вони вийдуть?
— Здається, їх так ніхто й не надрукує. Бачите, я чимало в чому додержуюся цілком інших поглядів, ніж видавці.
— Місис Мерівейл, я цілий вік не їла такої чудової солодкої картоплі. Вона скидається на ямс.
— Еге, вона смачна. Це тому, що я вмію готувати її.
— Це була порядна війна, — мовив Мерівейл. — Де ти був у день замирення, Джіммі?
— В Єрусалимі, з Червоним Хрестом. Правда, абсурдно?
— А я був у Парижі.
— Так само, як і я, — зауважила Еллен.
— То ви теж були за океаном, Геллен? Все одно, я колись називатиму вас Геллен, то можна вже почати й тепер. Ну, хіба ж не цікаво? То ви, виходить, здибалися з Джіммі за кордоном?
— О ні, ми старі друзі… Але нераз і там зустрічалися… Працювали в одному відділі Червоного Хреста — у відділі преси.
— Справжнісінький військовий роман, — проспівала місис Мерівейл. — Як це цікаво!
— Тепер, товариші, справа ось у чому, — вигукував Джо О’Кіф. Піт проступив на його червоному обличчі. — Чи будемо ми домагатися військової премії, а чи ні? Адже ми билися за них, так? Перемогли німців — хіба ж ні? А тепер, вернувшися додому, впіймали облизня. Роботи нема. Наші дівчата повіддавалися за інших хлопців. А коли ми починаємо вимагати законної й справедливої нагороди, з нами поводяться, як з бандою бродяг і ледацюг. Чи будемо ми терпіти це? Ні! Чи будемо ми терпіти, коли банда політиканів ставиться до нас так, ніби ми прийшли чорним ходом прохати милостині? Я питаюсь у вас, товариші.
Затупотіли ноги.
— Ні! До дідька! — вигукнули голоси.
— А я додам, що до дідька цих політиканів. Ми розпочнемо, кампанію скрізь у країні… Звернемося до славного, справедливого, великодушного американського народу, що за нього ми воювали, лили свою кров і не шкодували, навіть життям накласти.
Довга заля арсеналу загриміла оплесками. Каліки, що сиділи в першому ряді, застукотіли милицями об підлогу.
— Джо — хороший хлопець, — мовив безрукий чоловік одноокому своєму сусідові з штучною ногою.
— Маєте рацію, Бедді.