Саме всі почали виходити, пропонуючи цигарки один одному, аж чоловік, що стояв у дверях вигукнув:
— Засідання комітету! Обговорюватиметься питання про премію.
Четверо чоловіка сіли біля столу в кімнаті, що їм дав полковник — начальник арсеналу.
— Ну, товариші, може візьмемо по сиґарі?
Джо наблизився до полковникового столу й витяг чотири сиґари «Ромео і Джульєта». — Він не помітить, що їх поменшало.
— Це не так, щоб і велика крадіжка, — зауважив Сід Ґарнетт, простягаючи довгі ноги.
— А шотляндського там, часом, немає, Джо? — спитав Біл Дуґан.
— Ні. Хоч я взагалі не п’ю.
— А я знаю де можна дістати добрячого віскі, — поважно мовив Сеґал. — Воно ще до війни коштувало по шість долярів за кварту.
— А де, у дідька, візьмемо ми шість долярів?
— Ну, досить, товариші, — мовив Джо, сідаючи на край столу. — Треба приступати до справи. Що нам насамперед потрібно, — це утворити грошовий фонд. — Згодні щодо цього?
— А звичайно, згодні, — обізвався Сеґал.
— Я чимало знаю людей, які вважають, що нас скривджено… Ми назвемо нашу організацію «Бруклінський аґітаційний комітет по проведенню військової премії»… Цей комітет працюватиме у конторі Шімеса О’Рійллі… Не варто нічого починати, не підготувавшись як слід… Ну, то як, хлопці, ви зо мною, чи ні?
— Звичайно, з тобою, Джо… Ти поговориш з ким слід, а ми призначимо термін.
— Ну, то хай Дуґан буде головою. Він найпоказніший.
Весь червоний, Дуґан виступив наперед і почав щось говорити заїкаючися.
— Оце ще береговий Аполон! — зареготався Ґарнетт.
— Я думаю, що мені краще бути за скарбника, бо я в цьому досвідченіший.
— Ти хочеш сказати, злодійкуватіший, — тихенько мовив Сеґал.
Джо випнув нижчу щелепу.
— Слухай, Сеґале, ти з нами, чи ні? Якщо ні, краще признайся по правді.
— Справді, досить уже дурника з себе строїти! — встряв і Дуґан. — Джо все доведе до ладу, тобі це відомо, отож, краще облиш… Якщо тобі не подобається в нас, можеш собі йти.
Сеґал потер свого тонкого, горбатого носа.
— Я просто пожартував. І зовсім не мав чогось лихого на думці.
— Слухай, — гнівно провадив Джо, — як на твою думку, заради чого марную я час? Заради чого відмовився від заробітку в п’ятдесят долярів на тиждень, не далі, як учора? Ось Сід може ствердити. Чи ти чув, як я розмовляв з тим чоловіком?
— Авжеж чув, Джо.
— Ну, буде вже вам, хлопці, — мовив Сеґал. — Я просто хотів трошки подратувати Джо.
— Ну, та добре… Ти, Сеґале, будеш секретарем, бо розумієшся на канцелярській роботі.
— Канцелярській роботі?
— Авжеж, — провадив Джо, надимаючи груди. — У нас буде власний стіл у конторі одного мого знайомого… Це вже з’ясовано. Він погодився, щоб ми доти мали у нього задурно куток, аж поки зіпнемося на ноги. А тоді наймемо собі десь контору. Адже тепер, не маючи пристойного устаткування, не здобудеш нічого.
— А що робитиму я? — спитав Сід Ґарнетт.
— Ти будеш членом комітету, ти, телепню!
По засіданні, Джо, посвистуючи, пішов униз Атлантік Авеню. Було вже пізно, й він поспішав. У кабінеті лікаря Ґордона ще світилося. Він подзвонив. Одчинив біловидий чоловік у білому халаті.
— Галло, докторе.
— Це ви, О'Кіфе? Увіходьте, хлопче!
Щось у голосі лікаревім здавило йому, немов би холодною рукою, хребет.
— А як реакція, докторе?
— Реакція добре… позитивна.
— Лихо тяжке!
— Не сушіть собі надто голови, хлопче. Ми вилікуємо вас за кілька місяців.
— Місяців?
— Що ж поробите? За досить застарілими вже відомостями, п’ятдесят п’ять відсотків людей, що ви зустрічаєте на вулиці — сифілітики.
— Не шкода було б, якби хоч я легковажив. Алеж я завжди мався на обачності.
— За війни це неминуче…
— Хотілось би мені бути вільним од усього цього.
Лікар засміявся.
— Ви, певно, не хочете навіть мати симптомів… Ну, то це залежить од вливань. Незабаром будете здорові, як новенький доляр… Хочете зробити перше вливання? Я вже наготував усе.
О’Кіфові покололи руки. — Гаразд, я гадаю, що можна, — з силуваним сміхом мовив він. — Поки кінчите лікувати, з мене, мабуть, зробиться справжній термометр.
Лікар засміявся рипучим сміхом.
— Виповнитеся арсеніком і живим сріблом? Та воно, правда, так.
Вітер повівав холодніше. Зуби О'Кіфові цокотіли. У скреготі чавунної ночі він простував додому. Можна здуріти, коли він коле. Ще й досі почував, здавалося, болюче жало голки. Зарипів зненацька зубами. Ну, та зрештою мені повинно пощастити. Повинно, зрештою, пощастити.