Два гладких чоловіки і один худий сидять біля столу, недалеко од вікна. Світло, що ллється з цинкового неба, грає на склянках, на сріблі, на устричних скойках, блищить в очах. Джордж Болдвін умостився до вікна спиною. Ґес Мак-Нійл сидить праворуч од нього, Денш — ліворуч. Коли льокай перехиляється через стіл, щоб прибрати порожні мушлі, він бачить у вікно над сірим парапетом покрівлі кількох будинків, що стремлять, немов дерева, край прірви й сріблясту воду затоки, засмічену кораблями.
— А тепер уже вчитиму я вас, Джордже. Досить учили ви мене колись, давно. Бо, слово чести, так чинити нерозумно, — говорив Ґес Мак-Нійл.— Страшенно нерозумно не скористатися з нагоди, щоб зробити собі політичну кар’єру, надто у вашому віці… Адже на весь Нью-Йорк не знайдеш іншої людини, щоб краще пасувала до цієї посади.
— А як на мене, то це просто ваш обов’язок, Болдвіне, — гуде низьким басом Денш, виймаючи з футляру рогові окуляри й хапливо одягаючи їх на носа.
Офіціянт приніс величезний біфстекс, обкладений справжнім муром із грибів, дрібно порізаної моркви, гороху та натемно підсмаженої картоплі. Денш рівніше підсунув окуляри й почав уважно роздивлятися біфстекс.
— Дуже хороша страва, Бене, дуже хороша страва, мушу визнати. То, бачите, Болдвіне… Як я розумію становище… країна наша тепер саме відбуває небезпечну добу реконструкції… утворюються конфлікти… банкрутство контіненту… набуває сили більшовізм та інші згубні течії… Америка… — говорить він, ріжучи гострим крицевим лезом грубенький біфстекс, недосмажений і добре приперчений. Напхавши рот, починає ретельно пережовувати. — Америка, — починає знов, — опинилась у становищі кредитора цілого світу. Великі демократичні принципи, принципи комерційної волі, що від них залежить уся наша цивілізація, захитані тепер більше, ніж будь-коли. Тепер, як ніколи, потребуємо ми людей — здібних і бездоганно чесних на громадські посади, надто в установах, де треба знати юридичні науки.
— Саме це я і намагався з’ясувати вам учора, Джордже.
— Усе це добре, Ґесе, але як ви можете знати, що мене оберуть? А мені доводиться на кілька років одмовитися від адвокатської практики, себто…
— А в цім покладіться на мене. Вас уже обрано, Джордже.
— Надзвичайно смачний біфстекс, — говорить Денш. — Мушу сказати… Звичайно, всякі газетні відомості відкинемо… Та я випадково, з таємного, але цілком вартого довіри джерела дізнався, що серед шкідливих елементів нашого населення є небезпечна змова проти уряду… Згадайте про оту бомбу на Волл-Стріт… Хоч, мушу визнати, що ставлення преси дало й добрі наслідки теж… ми наближаємося до об’єднання цілої нації, яке нам навіть і не снилося до війни.
— Слухайте, Джордже, — встряє Ґес, — хіба вам не здається, що громадська діяльність збільшить і адвокатську вашу практику?
— Може збільшить, а може й ні, Ґесе.
Денш обдирає сухозлотицю з сиґари.
— Що-що, а перспективи у вас величезні. — Він скидає окуляри і, витягаючи гладку шию, дивиться на блискучий обшир гавані, що виповнена щоглами, димом, пасмами пари й темними обрисами барж, розпростерлась аж до оповитих туманом горбів Стейтн Айленда.
Яскраві пасма хмар кублилися на індиґовому небі над Беттері, де юрби брудно й бідно вдягнених людей товпилися біля пристані Елліс-Айленд і біля причалу човнів, мовчки чогось чекаючи. Дим з пароплавів і буксирів слався низько в повітрі й тягся над непрозорою склисто-зеленою водою. Вниз Північною Рікою пливла на буксирі шкуна на три щогли. Щойно поставлений клівер незграбно тріпався на вітрі. Ген-ген за гаванню манячив величезний пароплав, зростаючи дедалі вище, вище, чотири червоні димарі зливалися в один, мерехтіли кремові надбудови. — Маврітанія спізняється на двадцять чотири години! — загорлав якийсь чоловік з прозірною трубою й біноклем. — Дивіться — Маврітанія, найшвидкоходніший океанський пароплав, спізняється на двадцять чотири години! — Маврітанія, що швидше нагадувала небосяг, спишна пливла поміж дрібних суден у гавані. Промінь сонця поглибив тінь під широким містком, пробіг білими дошками верхньої палуби й замерехтів на низці ілюмінаторів… Димарі відокремились один від одного, тулуб подовшав. Чорний, похмурий корпус Маврітанії, пхаючи поперед себе буксири, що пихкали стомлено, врізався, неначе довгий ніж, у груди Північної Ріки.
Від іміґрантської пристані відійшов порон, а поміж натовпу, що зібрався край корабельні, перебіг гомін. — Засланці… Комуністи… Департамент юстиції висилає їх… Засланці… Червоні… Висилають червоних. — Порон повагом плив рівною водою. На кормі гурт чоловіків стояв нерухомо, немов олив’яні солдатики. — Червоних одсилають назад до Росії. — На пороні замаяла хустка, червона хустка. Нарід обережно, навшпиньках, посунувся до самого краю, мовчки, неначе в кімнаті тяжко хорого.