За спинами чоловіків і жінок, що збилися край берега над самою водою, походжали ґорилопикі, широкоплечі полісмени, нервово вимахуючи палицями.
— Червоних висилають назад до Росії… Засланці… Аґітатори… Небажані громадяни… — Кигикаючи, кружляли чайки… Порожня пляшка бундючно похитувалася на невеличких, скляних хвилях. Із порона, що дедалі все меншав, вихопився спів, далеко розкотившися над водою.
— Гляньте на засланців! Гляньте на цих осоружних чужинців! — загорлав чоловік з прозірною трубою й біноклем.
— Повстаньте, гнані і голодні… — завів зненацька дівочий голос.
— Цитьте! Вас можуть заарештувати за це!
Спів котився над водою. Лишаючи по собі мармуровий слід, порон упірнав у туман. В Інтернаціоналі… здобудем людських прав!
Спів завмер. Зверху, з річки долинув протяглий гуркіт і двигтіння пароплава, що одчалював од пристані. Чайки, кигикаючи, кружляли над бідно й брудно зодягненим натовпом, що стояв, мовчки дивлячися на затоку.
II. П'ятисентовий одеон
За п’ять сентів до півночі можна купити собі завтрашній день… Заголовки про грабунки, чашка кави в автоматі, квиток до Відлявну, Форт Лі, Флетбушу… За п’ять сентів можна купити в автоматі ґуму для жуйки. Хто любить мене, дивна крихітка, Ви в Кентукі. Гляньте. Де ви народилися… затягані ноти фокстроту, шкутильгаючи, вилазять із дверей, бостони, вальси (Ми танцювали цілісіньку ніч) тягнуть, кружляючи, сухозлотицю спогадів… На Шостій Авеню на Чотирнадцятій вулиці ще стоять мухами загиджені стереоскопи, що в них за п’ять сентів можна ще зазирнути на зжовкле вчора. Біля гарячої стрільниці ви можете заглянути в миготливі картинки — ГАРЯЧИЙ ЧАС, СЮРПРИЗ ПАРУБКА, ВКРАДЕНА ПІДВ’ЯЗКА… — в смітничок подертих мрій. За п'ять сентів до півночі можна купити ваш учорашній день.
Рут Прінн вийшла з кабінету лікаря, тугіше обмотуючи хутром шию. Почувала себе кволою. Таксі. Сідаючи до таксі, згадала дух косметики й кухні та засмічений передпокій у місис Сондерленд. Ой, я не можу тепер їхати додому! — Їдьте до старого Англійського кафе на Сороковій улиці. — Заглянула до свого довгого шкуряного гаманця. Лишенько! Тільки один доляр, четвертак, п’ять сентів і два пенні. Затримала погляд на числах, що мерехтіли на таксометрі. Їй хотілось упасти й заплакати. Ось як пливуть гроші. Прикрий, холодний вітер почав дерти їй у горлі, коли вона вийшла з таксі. — Вісімдесят сентів, міс… У мене нема дрібних, міс. Гаразд, лишіть собі. — Лишенько, тільки тридцять два сенти! В кафе було тепло й затишно, пахтіло чаєм і печивом.
— Алеж це Рут! Ну, звичайно. Люба, дозвольте обійняти вас, адже ми стільки років не бачилися. — Це був Біллі Волдрон. Він погладшав і посивів за цей час. Театральним рухом обійняв Рут і поцілував у чоло. — Як ся маєте? Розкажіть про себе. У цьому капелюсі ви якась особлива.
— Я щойно лікувала горло ікс-промінням, — мовила вона, силувано засміявшися. — Почуваю себе так, ніби дуже прогнівила долю.
— А що ви робите, Рут? Я цілісінький вік не чув про вас.
— Здали вже мене десь до архіву, так? — ображено причепилася вона до його слів.
— По тій чудовій вашій грі у «Саду королеви»?
— Щиро кажучи, Біллі, мені дуже непощастило.
— О, я знаю! Тепер усім зле.
— На тому тижні мені призначено піти до Беласко… Може що й вийде з цього.
— А звичайно, це можливо, Рут… Ви чекаєте на когось?
— Ні… А ви, Біллі, такий дратун, як і були. Але не дратуйте мене сьогодні, я надто зле себе почуваю.
— Сердешна! Давайте тоді хороше сядемо та вип’ємо чаю. І знаєте, скажу вам, це жахливий рік. Чимало акторів з дуже добрих труп заставляють останнього свого ланцюжка від годинника… Гадаю, вам слід поїхати десь у турне.
— Не згадуйте про це… Якби мені тільки вилікувати горло… Воно до краю вимучило мене.
— А пригадуєте колишні часи в Сомервілі?
— Хіба я можу забути їх, Біллі? Розкішно було.