Выбрать главу

— Востаннє я бачив вас у «Метелику» в Сіттлі. Тоді мені дуже зле велося.

— А чому ви не прийшли погомоніти?

— Мабуть ще був сердитий на вас… Це був найгірший час для мене. Блукав у долині тіней… меланхолія… неврастенія… Ні сента грошей… Того вечора я втратив якось рівновагу. Не хотів, щоб ви побачили звіря в мені…

Рут налила собі другу склянку чаю. Відчула, зненацька, приплив гарячкових веселощів.

— Ой, Біллі, то ви й досі не забули всього цього? Я була тоді дурним дівчиськом. Боялася, що кохання і шлюб перешкоджатимуть моїй праці в театрі… Божевільно прагнула тоді успіху.

— Чи ви й тепер учинили б так само?

— Не знаю… Алеж, Біллі, — відкинувши голову, вона засміялася — хіба ви знов хочете освідчуватися мені… Ой, горло!

— Слухайте, Рут, мені не хотілося б, щоб ви лікувалися цим ікс-промінням… Я чув, що воно небезпечне. Не треба лякатися, люба, але я чув, що в деяких випадках по такому лікуванні буває пістряк.

— То нісенітниця, Біллі… Воно буває тільки тоді, як з ікс-проміння користуються не так, як слід, і лікування триває кілька років… Ні, на мою думку, лікар Ворнер надзвичайна людина!

Пізніше, сидячи у ваґоні підземної залізниці, вона все ще почувала, як м’яка його рука гладить їй рукавичку. — До побачення, моя люба дівчинко, хай щастить вам, — хрипло проказав він. А він став справжнім пройдою-актором, зловтішна промайнула їй думка. — На щастя, ви ніколи не довідаєтеся… — Тоді махнув своїм капелюхом з широкими крисами, струснув шовковистим білим волоссям, так ніби виступав у ролі мосьє Бокера, повернувсь і впірнув у густий натовп на Бродвеї. Мені може не щастити, але я не знижуся до такого, як він… Каже пістряк. Рут повела поглядом по ваґону й глянула на низку облич, що погойдувалися насупроти неї. З усіх цих людей хтось мусить мати пістряк. Четверо з п‘ятьох мають… Дурниці, це не про пістряк… заживати Нужоль О'Суллівана. Схопилася руками за горло. Воно взялось опухом, гарячково пульсувало. Але може статися ще гірше. Щось живе зростає тобі в тілі, їсть твоє життя, перетворює тебе в якусь жахливу гнилятину… Пасажири насупроти дивилися просто поперед себе. Молоді чоловіки й жінки, літні люди, зеленкуваті обличчя в тьмяному освітленні під сорокатими оповістками. Четверо з п'ятьох… Ваґон, навантажений тілами, що танцюють незграбно, погойдуються і хитають головами, коли поїзд з гуркотом вихоплюється до Дев’яносто Шостої вулиці. На Дев’яносто Шостій вулиці їй треба пересідати.

-----

Детч Робертсон сидів на лавці на Бруклінському мості, відкотивши коміра солдатської шинелі, й читав оповістки в газеті. Був вогкий, туманний день; мокрий міст видавався таким відокремленим, немов самотня деревина в густому саду пароплавних гудків. Пройшли два матроси. — Це найліпший шинок із усіх, де мені доводилося бувати.

Компаньйон до кінотеатру, в залюдненому районі… найпевніший спосіб заощадити гроші… З 000 долярів… але у мене нема трьох тисяч… Сиґарний кіоск, в гарній околиці, продається через родинні обставини… Добре устаткована крамниця радіоприладдя й музичних струментів… Друкарня новітнього типу з лінотипними машинами й палітурнею… Кошерна їдальня і делікатеси… Кегельбан… В залюдненому районі танцівна заля та інші місця розваг. Купуємо штучні зуби, золото, плятину, самоцвіти. Хай їм дідько. Вимоги на чоловічу працю. Оце більше пасує нашому братові. Першорядні каліграфи, щоб писати адреси… Це не для мене… Робітник до авторемонтної майстерні… Він витяг старого конверта й записав на ньому адресу. Чистильники чобіт… Ні, ще до цього не докотився. Хлопчики… ні, я вже не хлопчик. Кондитори, передвиборчі аґітатори, помивачі. Учіться і в той же час заробляйте. Зуботехнічна справа певний шлях до успіху… Нема більше безробіття…

— Галло, Детче! Я боялася, що ніколи не дійду сюди. — Дівчина з сірим обличчям, у червоному капелюсі та з сірим кролячим коміром сіла поруч з ним на лавці.

— Мені вже остогидло читати ці оповістки, — він потягся й позіхнув, а газета впала йому з колін.

— Тобі не холодно сидіти тут на мості?

— Та воно холодно… Ходімо, попоїмо. — Зірвавшися на ноги він повернув червоне обличчя з тонким перебитим носом до неї та зазирнув у чорні її очі ясносірими очима. Міцно стис їй руку. — Ну, Френсі, як тобі ведеться, дівчатко?

Вони повернули назад до Менгеттену, туди, звідки вона прийшла. Внизу під ними блищала в тумані річка. Повагом плив величезний пароплав. Уже засвічувалися вогні. Вони глянули через бильця мосту на чорні димарі пароплава.