— Чи цей пароплав буде такий завбільшки, як той, що ти їхав ним через океан?
— Ні, той більший.
— Мені теж хотілось би так поїхати.
— Колись я повезу тебе за кордон і покажу всі ті міста… А я чимало їх бачив, коли служив в Американській армії.
На станції підземної залізниці вони затрималися трохи. — Френсі, чи в тебе є гроші?
— Є доляр. Хоч він мені потрібний буде завтра.
— А у мене зостався один четвертак. Давай візьмемо два обіди по п’ятдесят п’ять сентів у китайському ресторані. Це коштуватиме один доляр і десять сентів.
— Мені треба п'ять септів, щоб поїхати завтра на роботу.
— Ого лиха година! Коли вже нарешті, у нас будуть гроші?
— А ти ще не знайшов роботи?
— Хіба я не сказав би тобі?
— Ну, то ходімо, у мене є дома заощаджених п’ятдесят сентів, я візьму з них завтра собі п’ять. — Розмінявши доляра, вкинула два п'ятаки в автомат. Вони сіли до поїзду, що йшов на Третю Авеню.
— Слухай, Френсі, мені дозволять танцювати в хакі?
— А чому б і ні, Детче? Адже воно цілком пристойне.
— Я трохи побоююся.
Джазбанд у ресторані грав «Гіндустан». Дхнуло лоєм і китайською підлевою. Вони прослизнули в окрему кабінку. Зализані юнаки й стрижені дівчата танцювали, щільно обнявшися. Сівши до столика, Френсі й Детч глянули одне одному в очі й посміхнулися.
— Ой, який же я голодний!
— Справді, Детче?
Він почав висувати коліна, аж поки вони торкнулися до її колін.
— Ти — хороше дівчатко, — мовив він, з’ївши суп. — Слово чести, я таки знайду роботу на цьому тижні. А тоді ми наймемо гарненьку кімнатку, візьмемо шлюб і все таке інше.
Коли вони пішли танцювати, обоє так тремтіли, що не могли додержати такту з музикою.
— Містере, не можна танцювати без відповідного вбрання, — мовив моторний китаєць, кладучи руку на плече Детчеві.
— Що йому треба? — буркнув Детч, танцюючи.
— Щось про твій одяг, Детче.
— Хай іде до дідька!
— Я стомилась. І волію краще розмовляти, а не танцювати…
Вони вернулися до кабінки й з’їли дві скибочки ананаса на десерт.
Потім пішли на схід, Чотирнадцятою вулицею. — Детче, чи не можна піти до твого приміщення?
— У мене нема приміщення. Стара відьма вигнала мене й забрала всі мої речі. Слово чести, якщо не знайду за цей тиждень роботи, то піду запишуся знов до армії.
— Ой, не роби цього! Тоді ми ніколи не одружимося… Ти ще ніколи не казав мені цього.
— Не хотів завдавати тобі жалю, Френсі… Шість місяців без роботи… Цього задосить, щоб збожеволіти!
— Але, Детче, куди ми підемо?
— Можна піти до корабельні… Я знаю одну.
— Холодно.
— Я не відчуваю холоду, коли зо мною моє дівчатко.
— Не треба говорити так… Мені це не подобається.
Притулившись одне до одного, вони простували в темряві брудною, вибоїстою прибережною вулицею, поміж величезних, опуклих цистерн, поламаних парканів, довгих багатовіконних комор. На розі, під ліхтарем, якийсь хлопчак занявкав по котячому, коли вони проходили повз.
— Ось я натовчу тобі пику, бахуре! — гримнув на нього Детч.
— Не займай його, — пошепки мовила Френсі, — а то до нас причепиться ціла зграя.
Вони прослизнули у невелику фіртку в огорожі, що над нею бовваніли високі стоси дерева. Пахтіло річкою, кедриною і тирсою. Вони чули, як хвилі лизали палі, десь недалечко від їхніх ніг. Детч пригорнув Френсі до себе й припав устами їй до вуст.
— Гей, ви, тут не можна тинятись уночі, — загорлав біля них чийсь голос. Вартовий скерував ліхтаря просто їм в обличчя.
— Гаразд, не хвилюйтеся, ми просто хотіли тут трохи прогулятися.
— Еге, прогулятися!
Вони знову попленталися вулицею. Чорний вітер з річки віяв їм просто в обличчя.
— Обачніш! — Повз них, тихенько щось собі насвистуючи, пройшов полісмен. Вони відсахнулись одне від одного. — Слухай, Френсі, нас заберуть до буцегарні, якщо ми будемо отак тинятися. Ходімо до тебе.
— Хазяйка вижене мене.
— Я пройду нечутно… Ключ у тебе? А втечу ще до світанку. Слово чести, почуваєш себе, немов який злочинець.
— Добре, Детче, ходімо до мене… Мені байдуже, що буде потім.
Вони пішли брудними сходами аж до верхнього поверху.
— Скинь черевики, — пошепки мовила Френсі на вухо Детчеві, встромляючи ключа.
— У мене подрані шкарпетки.
— Це нічого, дурнику! Ось я погляну, чи все гаразд. Моя кімната за кухнею, отож, коли всі лягли спати, то нас ніхто не почує.
Зоставишся сам, він чув, як йому калатало серце. За мить вона вернулася. Він навшпиньки попростував слідом за нею рипучою підлогою передпокою. Крізь двері линуло хропіння. У передпокої дхнуло капустою і сном. Опинившись у себе в кімнаті, Френсі замкнула двері й підперла їх стільцем. З улиці пробивався трикутник попелястого світла. — Але тепер тримайся якнайтихше, Детче. — Все ще держачи в кожній руці по черевику, він наблизився до неї і обняв її.