Тихенько наспівувала вона, танцюючи. Заля була довга, освітлена двома зеленкуватими люстрами, що висіли посеред стелі, прикрашені паперовими фестонами. Оркестра містилась аж у кутку. Кінець залі, там, де двері, ляковані бильця стримують натовп. Ганна танцює з високим, квадратовим шведом, величезні його ноги незграбно тупцяються біля її маленьких швидких ніжок. Музика спиняється. Тепер вона танцює з невеличким, струнким, чорнявим євреєм. Той намагається ближче притулити її до себе.
— Не треба, — вона відтручає його.
— У вас немає серця.
Не відповідаючи, Ганна танцює, ретельно роблячи па. Вона страшенно стомилася.
Італієць дихає часником їй в обличчя, тоді морський сержант грек, білявий рожевовидий юнак, вона посміхається йому; літній чоловік на підпитку, той намагається поцілувати її… Чарлі, мій хлопче. Чарлі, мій хлопче… рівноволосі, веснянкуваті, кучеряві, прищуваті, кирпаті, горбоносі, добрі танцівники, погані танцівники… На південь ти підеш… солодкий, неначе цукор, до мене в рот потрапиш… на стані їй великі руки, гарячі руки, спітнілі руки, холодні, руки, квиточків з запросинами на танок дедалі більшає їй у руці. Оцей дуже добре вальсує і має чепурний вигляд у чорному костюмі.
— Ой, як я стомилася, — шепоче вона.
— А я ніколи не стомлююся, танцюючи.
— Алеж танцювати так з кожним…
— Може підемо кудись, де ви танцюватимете тільки зо мною?
— На мене чекає приятель.
— Котра година? — питає вона, широкогрудого хлопця.
— Година нашого знайомства, сестричко, — відказує той.
Вона хитає головою. Зненацька музика переходить на інший танець. Вона залишає свою пару й біжить до гурту дівчат, що товпляться біля столика, повертаючи свої квитки на танці.
— Слухай, Ганно, — говорить стегнаста білява дівчина. — Ти бачила того хлопця, що танцював зо мною? Він каже мені, цей хлопець каже: «Може ми з вами побачимося пізніше.» А я кажу йому, цьому хлопцеві: «У пеклі колись ми з вами побачимось». А він каже…
III. Обертові двері
Поїзди, немов світунчики, повзуть у присмерку туманним павутинням мостів. Зносяться і падають у свої гнізда ліфти. Мерехтять огні в гавані.
О п'ятій годині вечора, чоловіки й жінки, немов рослинний сік при перших приморозках, починають поволі текти із високих будівель нижчої частини міста, сіровидий затовп заливає тунелі й станції підземки, зникаючи під землею.
Цілісіньку ніч величезні будинки стоять мовчазні й порожні, а мільйони їхніх вікон темні. Випускаючи світляну слину, пороки жують шлях через ляковану гавань. Опівночі чотиритрубні, швидкі пароплави прослизають у темряву з своїх яскраво освітлених гнізд. Банкіри, із стомленими від таємних парад очима, чують пугукання буксирів, коли сторожа, присвічуючи кишеньковими ліхтариками, випускає їх у бокові двері. Щось собі бурмочучи, вони вмощуються на сидіннях лімузінів і мчать до верхньої частини міста на дзвінкі Сорокові вулиці, що переблискують білими, немов джін, жовтими, неначе віскі, шипучими, як сідр, огнями.
Вона сиділа біля туалетового столу, скручуючи волосся в зачіску. Він стояв, схилившися над нею, встромляючи діямантові шпоньки в сорочку опецькуватими пальцями. Лавендового кольору шлейки звисали з фрачних його штанів.
— Джеку, я хотіла б щоб ми покінчили з цим, — плаксиво мовила вона, держачи в зубах шпильки.
— З чим, Розі?
— З цією компанією Пруденс… Слово чести, я дуже непокоюся.
— Алеж усе йде як слід. Нам треба тільки обкрутити Ніколза, тай годі.
— А як він потягне до права?
— Ой, ні! Це коштуватиме йому надто багато грошей. Йому куди вигідніше погодитися з нами… Крім того, за тиждень я зможу заплатити йому готівкою. Якщо ми переконаємо його, що у нас є гроші, то зовсім цим укоськаємо. Хіба він не говорив, що буде в Ель Фей сьогодні?