Та кивнула головою.
— Знаєш, Джемзе, Джек ніколи не пише листів, а завжди телеграфує, — сказала місис Мерівейл синові.
— Він мабудь закидає всю квартиру квітами, — буркнув із-за газети Джемз.
— Все телеграфом, — з тріюмфом зазначила місис Мерівейл.
Джемз поклав газети.
— Сподіваюся, що він справді такий хороший хлопець, яким здається.
— Ой, Джемзе, ти жахливо ставишся до Джека… На мою думку, це гидко. — Мейзі підвелася з місця й пішла за запону до вітальні.
— Коли він збирається стати моїм зятем, то, гадаю, я маю право висловити свою думку про нього, — буркнув Джемз.
Місис Мерівейл пішла слідом за дочкою.
— Вернися, Мейзі, та кінчай сніданок. Джемз хоче просто подратувати тебе.
— Я не хочу щоб він говорив таке про Джека.
— Алеж, Мейзі, я вважаю Джека за дуже хорошого хлопця. — Оповивши дочку рукою, вона повела її назад до столу. — Він дуже простий і, я знаю, йому властиві добрі пориви… Певна, що за ним ти зазнаєш щастя.
Мейзі сіла знов. Обличчя їй під рожевим капором видавалося надутим.
— Можна мені, мамо, ще чашку кави?
— Ти ж знаєш, голубко, що тобі не слід пити дві чашки. Лікар Ферналд каже, що це ти від кави така нервова.
— Тоді неповну чашку, й дуже слабенької. Я хочу доїсти булочку, а сухої я ніяк, не можу проковтнути. Ви ж, певно, не хотіли б щоб я втрачала на вазі?
Джемз одсунув стільця й вийшов з газетою під пахвою.
— Вже пів на дев’яту, Джемзе, — мовила місис Мерівейл. — Він як допадеться до газети, то ладен і цілу годину з нею просидіти.
— Ну я піду мабуть знов ляжу, — роздратовано мовила Мейзі. — Страшено нерозумно, що ми всі встаємо до сніданку. В цьому є навіть щось вульґарне, мамо. Ніхто цього не робить. У Перкінзів сніданок подають до постелі.
— Джемз мусить бути о дев’ятій у банку.
— Це зовсім не причина, щоб витягти нас усіх з постелі. Так люди тільки зморшок собі набувають.
— Алеж ми не бачитимемо Джемза аж до обіду. Потім, я люблю рано вставати. Ранок найкраща пора дня.
Мейзі розпачливо позіхнула.
У дверях передпокою став Джемз, чистячи щіткою капелюха.
— А де ти дів газету Джемзе?
— О, я залишив її там!
— Нічого, я візьму сама. Любий, ти криво вколов шпильку в краватку. Дай я переколю… Ось так.
Поклавши руки на плечі синові, місис Мерівейл зазирнула йому в обличчя. На ньому був темносірий, у яснозелену смужку костюм і оливкова плетена краватка з невеличкою золотою шпилькою, зеленкувато-оливкові у чорні цяточки вовняні шкарпетки й темночервоні оксфордські черевики, з дбайливо зав’язаними подвійним узлом шнурками, що ніколи не розв’язувалися.
— Хіба ти не візьмеш палиці, Джемзе?
Він обкрутив зеленкувато-оливковим кашне шию і одяг темноцинамонове зимове пальто. — Ні, мамо, я спостеріг, що молоді люди там не ходять з палицями… Ще на мене подумають… і сам не знаю, що…
— Алеж містер Перкінз носить палицю з золотою голівкою.
— Він же один із віцепрезидентів і може робити, що йому заманеться… Та вже час іти.
Джемз Мерівейл нашвидку поцілував матір і сестру. Простуючи до ліфта, одяг рукавиці. Схиливши голову насупроти вогкого вітру, швиденько пішов Сімдесят Другою вулицею на схід. Біля станції підземки купив «Трибуну» й збіг сходами на залюднену, що тхнула кисло, плятформу.
Чікаґо! Чікаґо! — верещав грамофон. Тоні Гентер, стрункий у гладенькому чорному костюмі, танцював з дівчиною, що все схиляла йому на плече голівку з копицею кучерявого попелястого волосся. Вони були самі в номері готелю.
— Серденько, ти славно танцюєш, — пробуркотала вона, тулячися ближче до нього.
— Ти такої думки, Невадо?
— Еге… Коханчику, ти нічого не спостеріг у мені?
— Чого саме, Невадо?
— Нічого не спостеріг у моїх очах?
— У тебе найкращі в світі оченята.
— Але в них щось є.
— Ти хочеш сказати, що в тебе одне око зелене, а друге каре?
— О, то ти спостеріг це, любчику! — Вона простягла до нього вуста. Він поцілував їх. Пластинка докрутилася до краю. Обоє кинулися, щоб спинити її. — Ну, хіба ж це поцілунок, Тоні? — мовила Невада Джонз, одгортаючи кучері від очей. Вона поставила нову пластинку.
— Слухай, Тоні, — сказала вона, коли вони знов пішли в танець. — Що сказав психоаналіст, коли ти був у нього вчора?
— Нічого особливого, ми просто поговорили трохи, — зідхаючи відказав Тоні. — Він запевняє, що це просто фантазія у мене. Радить ближче спізнатися з якоюсь дівчиною. Він — добрий лікар, але сам не знає, що говорить. І нічого не зможе вдіяти.