— Еге. Скидається на те, що у всіх разом виникають однакові думки.
Вони стоять, дивлячися на скляну переборку на безкраю низку людей, що сунуться від підземної залізниці й до неї. Враз Ганна відбігає від прилавку й прослизає до невеличкої кухні, де літня жінка чистить плиту. Укуточку вісить на цвяшку люстро. Взявши з кишені пальта коробочок з пудрою, Ганна починає пудрувати собі носа. На мить завмирає з пушком у руці, дивлячися на широке своє обличчя з гривкою на чолі й на рівне чорне, стрижене волосся. — Недоладня єврейка, говорить сама собі гірко. Вертаючися назад до прилавка, налітає на управителя — невеличкого гладкого італійця з масною лисиною.
— Невже у вас нема іншої роботи, як тільки видивлятися цілісенький день у люстро? Ну, гаразд, ви звільнені.
Ганна дивиться на його блискуче, немов маслина, обличчя.
— Можна мені добути сьогодняшній день? — жебонить вона.
Той ствердливо хитаю головою. — Та швидше повертайтеся! Тут вам не інститут краси.
Вона мерщій поспішає на своє місце до прилавка. На всіх стільцях сидять люди. Дівчата, конторські хлопці, сіровиді бухгальтера.
— Сандвіч з курятиною і чашку кави.
— Сандвіч з сиром і маслинами й склянку молока.
— Шоколяди.
— Сандвіч з яйцем, кави й булочок.
— Чашку бульйону.
— Курячого бульйону.
— Шоколядного морозива й содової води.
Їдять похапцем, не дивлячись одне на одного, утупивши погляд у тарілки, чашки. Позад тих, що сидять, інші чекаючи черги, посуваються ближче. Деякі їдять стоячи. Деякі сперлися спинами на прилавок і їдять, дивлячися крізь скляну переборну з написом «ікнадінс» на юрбу людей, що, штовхаючися, поспішають у брудно-зелений сутінок підземки й виходять звідти.
— Ну, Джо, розповідайте все докладно, — мовив Ґес Мак-Нійл, випускаючи хмару дима з сиґари й одкидаючися на спинку обертового стільця. — Що це ваші хлопці надумали робити там у Флетбуші?
О’Кіф кашляє і тупцяється на місці. — У нас там аґітаційний комітет, сер.
— Знаю. Але цього не досить, щоб робити наскок на вечірку кравців.
— Я не міг тут нічого вдіяти… Юрба визвірилася на всіх отих пацифістів та червоних.
— Це було б добре рік тому, але настрій публіки міняється. І скажу вам, Джо, що публіка досить уже переситилася героями війни.
— У нас життєздатна організація.
— Я знаю це, Джо. Добре знаю. Вірю вам у цьому… Хоч як уже наполягатиму на військову премію. Штат Нью-Йорк виконав уже свій обов’язок перед демобілізованими.
— Щира правда.
— Державна премія — це значить податок на середнього підприємця, більш нічого… Ніхто не хоче вже платити податків.
— На мою думку, хлопці наші сподіваються одержати щось.
— Всі ми сподівалися багато одержати, проте, не маємо ще нічого… Не говоріть мені будь ласка про це… І візьміть собі сиґару з тієї скриньки. Мій приятель прислав їх мені з Гавани через одного морського офіцера.
— Дякую, сер.
— Не соромтеся, беріть чотири або п’ять.
— Щиро дякую.
— Скажіть, Джо, якої позиції триматимуться ваші хлопці на виборах мера?
— Це залежить від того, як ставитимуться до потреб демобілізованих.
— Слухайте, Джо, ви розумний хлопець…
— Звичайно, щодо позиції все буде гаразд. Я поговорю з ними.
— А скільки їх усіх?
— В конторі Шімеса О'Рійлі понад три сотні, й щодня записуються нові… Ми перетягаємо їх звідусіль. На різдво хочемо урядити танці й бокс, якщо знайдемо десь боксерів.
Відкинувши назад голову на воловій шиї, Ґес Мак-Нійл вибухнув реготом. — Оце так молодці!
— Але, слово чести, єдине, чим можна тримати вкупі наших хлопців — це премія.
— А як я прийду колись увечорі до них поговорити?
— Це дуже добре. Хоч вони лихим оком дивляться на кожного, хто не був на фронті.
Мак-Нійл спалахнув.
— Щось надто розумними вернулись ви хлопці, з фронту. — Він засміявся. — Та це триватиме не більше, як рік-два… Я бачив уже, як верталися солдати з еспано-американської війни — затямте це, Джо.
Увійшов офіціянт і поклав на стіл картку. — Якась леді хоче вас бачити, містере Мак-Нійл.
— Гаразд, проведіть її… Це стара дурепа з шкільної ради… Бувайте здорові, Джо. заскочите якось на тому тижні… Я матиму вас на увазі, вас і вашу армію.
У конторі чекав Дуґан. Він таємниче, якось збоку, наблизився до Джо.
— Ну, як справи, Джо?
— Дуже добре, — відказав, надимаючи груди, Джо. — Ґес сказав мені, що Таммані Голл підтримуватиме нас у наших вимогах щодо премії… Ми укладали з ним плян широкої національної кампанії. Він дав мені кілька сиґар, що прислав йому аеропляном з Гавани його приятель… Хочеш одну?