— Прийшов Джіммі Герф, він щойно бився з сухими агентами, — гукнув Рой до своєї дружини.
У Аліси було темнокаштанове лялькове волосся і задерте догори персиковобіле лялькове обличчя. Підбігши до Джіммі, вона поцілувала його в підборіддя.
— Ой, Джіммі, розкажіть нам про це… Ми страшенно нудьгуємо.
— Галло! — гукнув Джіммі. Він тільки тепер побачив у темнім кутку кімнати на канапі Френсіс і Боба Гільдебрандів. Ті піднесли склянки, вітаючи його. Джіммі пхнули в крісло й дали йому в руку склянку джіну, перемішаного з імберовим пивом.
— Ну, то як же воно було? Краще розповідайте якнайдокладніш, бо однаково ми не збираємося купувати недільного числа «Трибуни», щоб читати про це.
Джіммі добре ковтнув із склянки.
— Я був разом з одним чоловіком — привідцею всіх французьких та італійських контрабандистів. Він — славна людина. У нього коркова нога. Почастував мене смачною вечерею і справжнім італійським вином у самотньому приміщенні на палях на березі затоки Шіпсгед…
— До речі, — спитав Рой, — де Геллен?
— Не перебивай, Рою, — спинила його Аліса, — і ніколи не питай у чоловіка де його жінка.
— Тоді почали спалахувати сиґнальні вогні та всяке таке інше, й прибув моторовий човен, навантажений шампаном Мумма задля свят, і одночасно примчали іншим човном бандити… Певно це був гідроплян, бо надто швидко плив…
— Лелечко, як це захоплює, — пробуркотала Аліса. — І чом ти, Рою, не контрабандист?
— Такі бійки мені доводилося бачити тільки в кіно. Шість або сім чоловіка з кожного боку лупцювали один одного на невеличкому вузенькому причалі завбільшки з цю кімнату. Вони билися веслами й олив'яними трубами.
— Когось поранено?
— Всіх… здасться два бандити втопилися… Кінець-кінцем вони відступили переможені, залишивши нас злизувати розлитий шампан.
— Це, певно, було жахливо — вигукнули водновраз Гілдебранди.
— А що робили ви, Джіммі? — боязко спитала Аліса.
— О, я звивався туди й сюди, щоб і мені не перепало. Не знав, хто на чиєму боці, бо було темно, вогко й незрозуміло… Кінець кінцем витяг свого приятеля з бойовища із зламаною ногою… правда, не справжньою, а дерев'яною…
Всі ойкнули. Рой налив Джіммі ще склянку.
— Ой, Джіммі, — пробуркотала Аліса, — яке ж у вас разюче, захватне життя!
Джемз Мерівейл читав щойно розшифровану каблограму, підкреслюючи олівцем слова. Тасманська Марганцева К° просить одкрити кредит…
Почав дзичати настільний телефон.
— Джемзе, говорить твоя мати. Поспішай додому. Сталося щось жахливе.
— Але я не знаю чи зможу…
Та телефон уже роз'єднали. Мерівейл відчув, що він зблід.
— Дайте мені, будь ласка, телефон містера Еспінволла… Містере Еспінволл, це говорить Мерівейл… Несподівано занедужала моя мати. Боюся чи не удар. Чи не можна мені піти на якусь годину додому? Я вчасно вернуся, щоб дати відповідь Тасманській Компанії…
— Гаразд, ідіть… Дуже шкодую, Мерівейле.
Згрібши капелюха та пальто й забувши кашне, він вискочив з банку й побіг мерщій вулицею до підземки.
Сливе задихаючися, вскочив до свого приміщення, клацаючи нервово пучками. Мати, якась аж сіра, зустріла його в передпокої.
— Мамусю, я гадав, що ви занедужали.
— Ні, це не те… Справа з Мейзі…
— Якесь лихо?
— Ходімо сюди, — перебила його місис Мерівейл.
У вітальні сиділа невеличка кругловида жінка у шапочці з видрячого хутра і в довгій видряній хутрянці.
— Любий, ця жінка говорить, що вона дружина Джекові Кеннінґгемові й може документально довести це.
— Невже це правда?
Жінка журно кивнула головою.
— А вже розіслано запросини на весілля. Після останньої його телеграми Мейзі замовила посаг.
Жінка розгорнула великого папера, прикрашеного братками й купідонами, й дала його Джемзові.
— Може воно підроблене?
— Ні, не підроблене, — солодко мовила жінка.
— Джон К. Кеннінґгем, 21 року… Джессі Лінколн, 18 років, — уголос прочитав Джемз. — Я йому розіб’ю лице, мерзенному шантажистові. Звичайно, це його підпис. Я бачив його підпис у банку… Шантажист!
— Алеж, Джемзе, не треба поспішати.
— Я думала, що краще тепер, ніж по шлюбові — провадила тихеньким, солодким голоском жінка. — Нізащо в світі не хочу я попустити, щоб Джек став двоженцем.
— Де Мейзі?
— Сердешна у своїй кімнаті. Вона у розпуці.
Обличчя Мерівейлові стало пурпуровим. Піт проступив йому під комірчиком.
— Тільки любий, — провадила місис Мерівейл, — обіцяй мені, що нічого не вчинеш необачно.