— Мені надокучило працювати на швальній машині.
— Алеж ви могли взятися до рукоділля й заробляти добрі гроші. Ви не така, як він, а наша. Я допоможу вам улаштувати своє життя й дістати добру роботу… Ніколи в світі не дозволив би я вам працювати у танцівці, як це зробив він. Ганно, мене аж жаль бере, як я бачу, що єврейська дівчина водиться з таким хлопцем.
— А коли він пішов, у мене не стало роботи.
— Такі, як він, люди — найбільші вороги робітництва. Адже вони дбають тільки про себе.
Обоє повагом простували у вечірньому тумані Другим Авеню. Він — рудоволосий, худорлявий єврей. У нього синювато-бліде обличчя з запалими щоками й криві ноги кравця. У Ганни надто тісні черевики. Під очима їй великі сині смуги. На оповитій туманом улиці тиняються купки людей, розмовляючи єврейською, російською та надто акцентованою англійською мовою Іст Сайду. Теплі смуги світла з гастрономічних крамниць і кіосків з холодними напоями відбиваються на блискучому тротуарі.
— Якби ж я не почувала себе весь час такою стомленою, — бурмоче Ганна.
— Давайте зайдемо трохи освіжитися. Випийте, Ганно, склянку вершків, це надасть вам сили.
— Я не люблю їх, Елмере. Волію содової води з шоколядою.
— Це вам тільки зашкодить, але робіть так, як вам ліпше смакує.
Ганна сіла на високий, ніклем прикрашений стілець. Він став біля неї. Вона відкинулася назад, злегка спершися на нього.
— Все лихо робітників у тому, — він говорить тихим, монотонним голосом, — що ми нічого не знаємо. Не знаємо, як треба їсти, як треба жити і як обстоювати свої права… Еге, Ганно, я хочу, щоб ви думали про все це так само, як і я. Хіба ви не бачите, що ми опинились у самому осередку бойовища, нестеменно, як на війні.
Ганна ловить довгою ложечкою шматочки морозива з густої пінявої рідини у себе в склянці.
Джордж Болдвін видивлявся в люстро, миючи руки в невеличкій кімнатці біля кабінету. Його, ще густе на скронях, волосся було майже біле. З куточків уст вниз підборіддям лягли глибокі зморшки. Під яскравими, гострими, немов свердла, очима шкіра обвисла й набрякла. Поволі, ретельно витерши руки, він узяв стрихнінову піґулку з невеличкого коробочка у верхній кишені в камізельці, проковтнув і, відчувши бажане піднесення, вернувся назад до кабінету. Біля його столу крутився довгошиїй конторський хлопець з карткою в руці.
— Якась леді хоче розмовляти з вами, сер.
— А їй призначено прийти? Спитайте у міс Ранк. Хоч ні, почекайте… Проведіть леді просто до кабінету.
Він прочитав на картці «Неллі Лініген Мак-Нійл». Вона була надто пишно вбрана, з силою мережива у великому викоті хутрянки. На шиї висів льорнет на аметистовому ланцюжку.
— Ґес прохав мене зайти до вас, — мовила, сідаючи на стілець, що він підсунув їй до столу.
— Чим можу служити вам? — серце йому чомусь закалатало прискорено.
Якусь мить вона дивилась на нього в льорнет. — Джордже, ви легше зносите це, ніж Ґес.
— Що саме?
— Все це… Я намагалася переконати Ґеса, щоб він поїхав зо мною відпочити за кордон… Десь до Марієнбаду, абощо… Але він каже, що надто глибоко вліз у цю справу.
— На мою думку, ці слова можна прикласти до всіх нас, — завважив Болдвін, холодно посміхаючися.
Якусь мить вони мовчали, тоді Неллі Мак-Нійл підвелася.
— Слухайте, Джордже, Ґеса страшенно непокоїть це… Адже вам відомо, що він завсігди обстоює своїх друзів, але й від друзів теж сподівається цього.
— Ніхто не може мені закинути, що я не обстоював його… Справа, просто, в тому, що я не політик і допустився дурниці, погодившися на це призначення. А тепер мушу діяти незалежно від особистих своїх симпатій.
— Джордже, це тільки одна половина справи, й вам відомо це.
— Скажіть Ґесові, що я завжди був і буду другом йому… Він чудово це знає. Але в цій кампанії я зобов’язався виступити проти деяких елементів, що з ними Ґес дозволив собі спізнатися.
— Ви добрий промовець, Джордже Болдвін, і завжди таким були.
Болдвін спалахнув. Вони стояли нерухомо одне біля одного у дверях кабінету. Його рука, немов паралізована, лежала на ручці. З канцелярії линув стукіт друкарських машинок і гомін голосів. На вулиці, з нової будівлі насупроти торохтіли клепальники.
— Сподіваюся, в родині вашій усе гаразд? — над силу спромігся вимовити він.
— Так, дякую… Бувайте здорові. — Вона пішла.
Якусь мить Болдвін стояв біля вікна, дивлячися на сіру чорновіконну будівлю насупроти. Нерозумно так хвилюватися. Треба розважитись. Взявши з кілочка за дверима пальто й капелюха, вийшов. — Джонасе, — мовив, проходячи повз високу бібліотеку, де сидів, уважно схилившися над паперами, чоловік з круглою лисою головою, що скидалася на диню, — принесете мені всі папери з мого столу додому… Я перегляну їх сьогодні ввечорі.