— Не треба, Рут, — мовила Еллен тихим, трохи хрипким голосом. Тоді засміялася. — Кінець-кінцем ніхто з нас не молодшає.
— Ви не розумієте, люба… й ніколи не зрозумієте.
Довгий час вони сиділи мовчки. З інших кутків похмурої кімнати до них линули уривки тихих розмов. Ясноволоса кельнерка принесла їм дві порції компоту.
— Вже, мабуть, пізно, — зауважила Рут.
— Тільки пів на дев’яту… Не варто приходити на вечірку надто рано.
— До речі… Як себе почуває Джіммі Герф? Я не бачила його цілий вік.
— Джімпсові ведеться добре… Але йому дуже надокучила робота в газеті. Хотілось би мені, щоб він знайшов, нарешті, роботу, яка припала б йому до вподоби.
— Він належить до тих, що ніколи не заспокоюються. Ой, Еляйн, я була така щаслива, коли дізналася про ваше одружіння… І повелася зовсім, як причинна… плакала, плакала… Ви, певно, дуже щасливі, з своїм Мартіном?
— О так, у нас все гаразд. Мартін росте. Нью-Йорк, здається, добре впливає на нього. Він був такий опецькуватий і спокійний, що ми якийсь час боялися, чи не ідіота народили. А знаєте, Рут, у мене, мабуть, не буде більше дітей… Я так страшенно весь час боялася, щоб не породити каліки або ще щось… Навіть згадати, то вже стаю немов хора.
— І разом з тим, це так дивно!
Вони подзвонили біля дверей з невеличкою мідяною табличкою з написом Естер Вуріз. Плястичні танці. Тоді зійшли рипучими, недавно пофарбованими сходами. Відчинивши двері до кімнати, повнісінької людей, угледіли Кассандру Вілкінз у грецькій туніці, вінку з єдвабних троянд і з позолоченою дерев’яною дудкою у руках.
— Ой, любі, — вигукнула вона, оповиваючи їх обох руками. — Естер казала, що вас не буде, але я знала, що ви прийдете… Ідіть праворуч, скидайте верхній одяг, а ми тим часом почнемо вечірку деякими клясичними танцями.
Вони увійшли слідом за нею до довгої, освітленої свічками, напахченої ладаном кімнати, повнісінької чоловіків і жінок зодягнених у туніки.
— Алеж, люба, ви й не сказали нам, що у вас має бути костюмований баль.
— Еге, бачите, тут усе грецьке… Цілком грецьке… А ось Естер… Вони прийшли, люба… Естер, ви знайомі з Рут? А це — Еляйн Оґлторп.
— Моє прізвище тепер Герф, Кассі.
— Ой, вибачте, так тяжко затямити… Ви прийшли саме вчасно… Естер має танцювати східній танок «Ритми з арабських ночей»… Це надзвичайно гарно.
Коли Еллен вийшла з опочивальні, де зоставила манто, до неї наблизилася висока чоловіча постать у єгипетській зачісці з рудими лукуватими бровами.
— Дозвольте привітати Геллен Герф, визначну співробітницю «Меннерс», — журналу, що робить приступним Рітца найскромнішим громадянам.
— Джоджо, ти завжди глузуєш з мене… А я страшенно рада бачити тебе.
— Давай сядемо десь у куточку й поговоримо, о, єдина жінко, що я коли кохав…
— А й справді… Мені цікавіша розмова, ніж оце.
— Чи ти чула, люба, що Тоні Гентер виправився у психоаналітика, сублімувався і виступає у водевілях разом з якоюсь жінкою на ім’я Каліфорнія Джонз?
— Краще подивися на танці, Джоджо.
Вони сіли на канапі поміж двох вікон. Куточком ока Еллен бачила, як танцює якась дівчина в зеленому шовковому серпанку. Грамофон грав симфонію Цезаря Франка.
— Не можна нехтувати Кассіними танцями. Сердешна дівчина дуже образиться.
— Джоджо, скажи мені про себе, як ти живеш.
Похитавши журно головою, він зробив задрапованою рукою широкий рух. — О, посиплемо попелом голову й розповімо про смерть королів.
— Ой, Джоджо, мене нудить од цього… Так безглуздо й без смаку… Шкода, що мене примусили скинути капелюшок.
— Це для того, щоб я міг бачити заборонений ліс твого волосся.
— Ой, Джоджо, будь розважним.
— Як почуває себе твій чоловік, Елляйн, або, швидше Геллен?
— Цілком добре.
— Щось у тебе не помітно надто великого ентузіязму.
— Мартін — хороша дитина. У нього чорне волоссячко, карі очі й рожеве личко. Справді, він дуже гарненький.
— Люба, не треба так занадто виявляти материнські гордощі. А то вдруге ти розповіси, як возила його на дитячу виставку.
Вона засміялася. — А страшенно втішно, Джоджо, побачити знов тебе.
— Я ще не скінчив катехізису, люба… Якось бачив тебе у ресторані з дуже імпозантним сивим чоловіком з виразними рисами обличчя.
— Це, певно, Джордж Болдвін. Алеж ти колись знав його.
— Авжеж, авжеж. Хоч він одмінився. І, мушу зазначити, став дуже цікавим. Проте, дивно якось бачити дружину пацифіста, більшовика й робітничого аґітатора, як вона снідає в такому шиковному місці.