— Я не хочу, щоб мене, так ображали, — ридала вона.
— Протріть друге око?
— Дістаньте десь бинта!
— А справді, вона могла вибити йому око.
— Слухайте, офіціянте, покличте кеб!
— Де тут є лікар?
— Це справжнісіньке пекло, старий друже.
Пляшконосий, тулячи до ока слізьми й кривлею залитого носовичка, вийшов. Слідом за ним попхались у двері всі інші чоловіки й жінки. Останнім вийшов білявий юнак наспівуючи:
Фіфі Вотерз ридала, схилившися головою на стіл.
— Не плачте, Фіфі, — мовив полковник, що цілісінький вечір просидів на одному місці. — Ось маєте, це потішить вас.
Він посунув до неї через стіл келех з шампаном.
Висякавши носа, вона почала пити невеличкими ковтками.
— Галло, Роджерзе, як хлопець?
— Цілком добре, дякую… А мені, знаєте, надокучило. Цілісінький вечір з такими жахливими горланями…
— Я голодна.
— Тут, здасться, нічого не зосталось від вечері.
— Я не знала, що ви тут. А то слово чести прийшла б раніш.
— Справді? Як це гарно.
З полковникової сиґари впав попіл. Він звівся на ноги.
— Слухайте, Фіфі, я візьму кеб і ми поїдемо до парку.
Допивши шампан, вона радісно закивала головою.
— Що це? Вже чотири години!
— Ви маєте в що тепло зодягтися?
Фіфі знов кивнула.
— Чудово Фіфі… Ви молодець, — тютюнового кольору обличчя полковникове розплилося в посмішці. — Ну, ходімо.
Вона озирнулася задурено.
— Я ніби з кимсь приїхала?
— О, це байдуже.
У голлі вони наткнулися на білявого юнака, що спокійно блював у пожежне відро під штучною пальмою.
— О, не чіпайте його, — мовила Фіфі, відвертаючи носа.
— Байдуже, — обізвався полковник.
Еміль подав їм одяг. Рудоволоса дівчина пішла вже додому.
— Слухайте, юначе! — полковник махнув ціпком. — Покличте кеб. Тільки дивіться щоб був добрий кінь і тверезий візник.
— De suite, monsieur.
Небо над дахами й димарями було сапфірово-блакитне. Три чи чотири рази глибоко вдихнувши повітря, що пахтіло світанком, полковник кинув недокурок сиґари в рівчак.
— Мабуть ми поїдемо снідати до Клермонта. Я цілісіньку ніч нічого не їв. Цей гидкий солодкий шампан. Тьху!
Фіфі захихотіла.
Полковник оглянув копита коневі й погладив йому морду. Тоді обоє сіли в кеб. Полковник обережно оповив рукою стан Фіфі і вони поїхали.
Еміль постояв якусь мить у дверях ресторану, розгортаючи п’ятидолярову кредитку. Був стомлений і ноги йому боліли.
Коли Еміль вийшов у чорні двері ресторану, то побачив Конґо, що чекав на нього сидячи на приступках. Обличчя його видавалося зеленим і змерзлим над піднятим благеньким коміром пальто.
— Це мій приятель, — мовив Еміль до Марка. — Ми приїхали з ним на одному пароплаві.
— У тебе нема часом пляшки хмільного десь у кишені? До біса, я бачив як відсіля вийшло кілька гарнесеньких курочок.
— Що сталося?
— Утратив посаду, тільки й того… Досить уже з мене їх… Ходімо вип’ємо кави.
Вони замовили каву й крендельки у фурґоні-ресторані на пустирі.
— Eh bien, чи до вподоби тобі свиняча ця країна? — спитав Марко.
— А чому б і ні? Звичайно, до вподоби. Хіба не скрізь однаково? У Франції вам платять зле, а живете ви добре. Тут вам платять добре, а живете ви зле.
— Questo paese е completamente soto sopra.
— Я хочу знов податись у море…
— Чому в дідька ви не розмовляєте англійською мовою, хлопці? — спитав чоловік, з обличчям, що скидалося на цвітну капусту, ставлячи три кухлі кави на прилавок.
— Якби ми розмовляли англійською мовою, вам не сподобалась би наша розмова, — чмихнув Марко.
— За що тебе прогнали?
— Merde! Хіба я знаю? Умовлявсь я з старим верблюдом-хазяїном… Він живе поряд із стайнею. Мало того, що я мив карети, але він примушував мене мити підлоги у нього в приміщенні… Його жінка отака — Конґо втяг губи й перекосив очі.
— Santissima Maria putana, — засміявся Марко.
— А як ти розмовляв з ним?
— Вони показували мені на одну річ, а я хитав головою і говорив «добре». Ставав до праці о восьмій годині ранку й робив аж до шости і щодня вони накидали мені більше брудної роботи… Минулого вечора він звелів мені вичистити вбиральню, а я похитав головою… Це бабська праця… Його жінка дуже розгнівалась і стала лаятись. Тоді я почав учитися англійської мови… сказав їй по англійському, щоб вона йшла під три чорти. Ну, а старий батогом вигнав мене на вулицю й сказав, що не заплатить за тиждень… Поки ми сперечалися, він покликав полісмена. Я намагався пояснити полісменові, що старий винен мені десять долярів за тиждень, а той вилаяв мене вошивим макаронником і вдарив по голові палицею… Merde alors…