А я сиджу тут, — думав Джіммі Герф, — і друк немов короста в’їдається в мене. Я сиджу тут увесь у ряботинні друку. — Він звівся на ноги. Невеличкий рудий собака спав, скулившися, під лавою. Невеличкий рудий собака видавався дуже щасливим. Що мені треба — це добре виспатися! — вголос промовив Джіммі.
— А що ти хочеш робити з ним, Детче, може продаси?
— Я не продам цього маленького револьвера й за мільйон долярів, Френсі.
— Ой, не говори тепер про гроші. Якийсь фараон помітить у тебе в кишені револьвер та ще заарештує.
— Ще не народився на світ той фараон, що зміг би заарештувати мене… Викинь краще з голови ці дурниці.
Френсі почала плакати. — Алеж Детче, що нам робити, що нам робити?
Ткнувши револьвера до кишені, Детч враз зірвався на ноги. Почав з підскоком ходити туди й сюди стежкою. Вечір був туманний, вогкий. Автомобілі, що їхали брудним шляхом, утворювали безкрає плетиво мерехтливого павутиння вогнів поміж кістяків чагарнику.
— Ти тільки нервуєш мене своїм плачем і скиглінням… А ну, цить! — Він знову похмуро сів поруч з нею. — Мені здалося, ніби щось ворушиться у кущах… У цьому проклятому парку повнісінько шпигів. Нікуди в місті не можна піти, щоб за тобою не ходили назирці.
— Та мені все було б байдуже, якби я не почувала себе так зле. Нічогісінько не можу з’їсти, щоб не зблювати, й увесь час страшенно боюся, щоб інші дівчата не помітили цього.
— Я ж говорив тобі, що влаштую все це, хіба ні? Обіцяю, що за яких два дні чудово все влаштую… Ми поїдемо десь і візьмемо шлюб. Подамося на південь. Б’юсь об заклад, що в інших містах є сила роботи… Але мені стає холодно, ходімо звідси.
— Ой, Детче, — стомлено мовила Френсі, коли вони простували блискучою від бруду асфальтовою стежкою, — невже ти сподіваєшся, що ми знов зазнаємо доброго життя, як ото колись?
— Нам дуже зле тепер, але це зовсім не значить, що так буде завжди. Хіба ж я не пережив газові атаки в Ореґонських лісах? А за останні кілька день надумав дещо.
— Детче, якщо ти підеш і тебе заарештують, єдине, що мені зостається, це — з мосту та в воду.
— Ну, хіба ж я не казав тобі, що зовсім не збираюся бути заарештованим?
Місис Коген, згорблена стара жінка, з брунатним, плямистим, немов яблуко-руселет, обличчям, стоїть біля кухонного столу, склавши на животі вузлуваті руки. Похитуючися всім тілом, вона виливає цілий потік лайки єврейською мовою, а Ганна сидить з сонними очима над чашкою кави. — Краще б ти задавилася ще в колисці, краще б я породила тебе мертвою… Ой, навіщо я викохувала аж чотирьох дітей, коли з жадного немає пуття, і всі вони аґітатори, ледацюги й бродяги? Бенні двічі сидів у в'язниці, Соль повіявся, хто зна де, Сара розпутниця, гріховодить, дриґаючи ногами в театрі, а ти, бодай би ти не зійшла з цього місця, знімаєш з роботи кравців, ходиш, нема тобі й сорому, вулицями з плякатами страйкарів на спині…
Ганна вмочає в каву шматочок хліба й одкусює. — Ой, мамо, ви не розумієте, — говорить вона з повним ротом.
— Що там розуміти? Розпусту й гріх? Чому ти не станеш на роботу, не тримаєш язика за зубами й не заробляєш спокійно гроші? Адже добре заробляла раніш, і могла віддатися за пристойного чоловіка, якби ото не почала бігати з ґоями по танцівках. Ой, ой, навіщо я зростила дочок, коли жадна пристойна людина не хоче їх узяти за себе!
Ганна зривається на ноги, вигукуючи. — А вам зась до цього. Я завжди платила справно свою частку. На вашу думку, дівчина ні до чого більш і не здатна, як бути увесь вік невільницею і натирати мозолі на пучках роботою? А у мене зовсім інша думка, чуєте? І не смійте більше лаяти мене!
— То це ти так розмовляєш з старою матір’ю? Якби Соломон був живий, він одлупцював би тебе. Бодай би ти була народилася мертвою, як маєш ото, немов ґойка, суперечити матері. Іди геть звідси, поки я ще не прокляла тебе!
— І піду! Ганна побігла вузеньким, застановленим скринями передпокоєм до своєї кімнати і впала на ліжко. Обличчя їй пашіло. Лежала нерухомо, намагаючися дати лад думкам. Із кухні линуло тяжке, монотонне ридання старої.