Ганна сіла на ліжку. Вгледіла в люстрі насупроти напружене, поплямоване слізьми обличчя й переплутане, масне волосся. — Ой, який же у мене жахливий вигляд! — зідхнула вона. Стаючи на підлогу, наступила закаблуками на поділ сукні. Тканина з тріском розірвалася. Ганна сіла на край ліжка й плакала, плакала. Тоді почала зашивати розідране дрібними рівненькими стібками. Шиючи, стала заспокоюватися. Одягши капелюшка, напудрувала носа, підмалювала трошки вуста, одягла пальто й пішла.
Квітень причепурив улиці Іст-Сайду несподіваними барвами. Солодкі, заласні пахощі линули з візочка з ананасами. На ріжку вона побачила Розу Сеґал і Ліліян Даймонд, що пили кока-кола біля кіоску.
— Ганно, йди випий з нами, — покликали вони.
— Залюбки, якщо ви заплатите, бо у мене порожньо.
— А хіба ти не одержала допомоги за страйк?
— Я все віддала матері… Хоч це ні до чого. Однаково, вона цілісінький день поїдом мене їсть. Надто вже стара.
— А ти чула, що озброєні люди вдерлися до крамниці Айка Ґолдштейна, геть усе чисто розтрощили клевцями, а самого Айка залишили непритомного на купі пошиття.
— Ой, який жах!
— Так йому й треба!
— Алеж не можна нищити так власність. З цього і ми здобуваємо собі на життя, так само, як і він.
— Не сказала б, що це життя, — я тільки що тепла від нього, — мовила Ганна, стукнувши порожньою склянкою об столик.
— Легше, легше, — застеріг продавець. — Обережніше з посудом.
— Та найгірше те, — провадила Роза Сеґал, — що коли вони розбивали крамницю Ґолдштейна, із вікна вискочив прогонич і впав з дев’ятого поверху просто на пожежника, що проїздив на машині, й забив його на місці.
— Навіщо вони зробили це?
— Хтось, певно, кинув на когось прогоничем і влучив просто у вікно.
— І забив пожежника.
Ганна вгледіла, що знизу вулицею до них простує Елмер. Тонке його обличчя схилене наперед, руки засунуті в кишені виношеного пальто. Залишивши товаришок, вона попростувала назустріч йому. — Ти йдеш, певно, до нас? Не треба, бо мати страшенно лається. Мені хотілось би влаштувати її в шпиталі, бо не сила вже жити з нею.
— То підемо посидимо в парку, — мовив Елмер. — Ти почуваєш весну?
Ганна скоса глянула на нього. — Чи почуваю я? Ой, Елмере, мені хотілось би, щоб уже скінчився страйк… Я сливе божеволію від неробства!
— Алеж, Ганно, страйк має величезне значення для робітництва. Це робітничий університет. Він дає нам можливість учитися, читати, ходити до громадської книгозбірні.
— Ти ж сам казав, що він скінчиться за якийсь день чи два. І яка користь з того всього?
— Що освіченіша людина, то більше користи дає вона своїй клясі.
Вони сіли на лавці спиною до спортивного майданчику. Небо у них над головами переблискувало перламутровими хмарками заходу. Брудні діти бавились і верещали на асфальтовій стежці.
— Ой, — мовила Ганна, глянувши на небо. — Як би мені хотілось мати паризький вечірній стрій, а щоб у тебе був фрак, і щоб ми могли пообідати у шиковному ресторані, а потім піти на виставу до театру, або ще щось.
— Якби ми жили при іншому соціяльному ладові, це могло б бути. По революції робітник матиме все.
— А яка з того користь, Елмере, коли ми станемо вже старими й лайливими, як моя мати?
— Діти наші матимуть це.
Ганна випросталася. — Я ніколи не матиму дітей, — крізь зуби мовила вона. — Ніколи, ніколи, ніколи!
Аліса смикнула його за рукав, коли вони спинилися перед вітриною італійської кондиторської. На кожному торті, орнаментованому яскравими аніліновими квітами й сопілками стояв великодний цукровий баранець з прапорцем. — Джіммі, — мовила вона, повертаючи до нього маленьке овальне личко з надто яскравими, такими, як троянди на торті, вустами, — чи не могли б ви якось зарадити з Роєм… Йому треба знайти роботу. Я з глузду зсунуся, якщо він і надалі сидітиме все вдома й читатиме газети з цим хоробливим виразом на обличчі… Ви розумієте, що я маю на думці… Він шанує вас.
— Алеж він намагається знайти роботу.
— Він не шукає її, як слід, і вам це відомо.
— А на його думку саме так і треба шукати. Здається, він помиляється, в оцінці самого себе… Але я не так, щоб і пасував для розмов про роботу.
— Я знаю. І вважаю, що це чудово. Всі кажуть, що ви залишили роботу в газеті, й хочете стати письменником.
Джіммі впіймав себе на тому, що дивиться у її великі карі очі, що блищать десь у глибу, немов вода у криниці. Одвернув голову. За горло його схопив корч, він закашлявся. Попростували далі веселою барвистою вулицею.