У дверях ресторану побачили Роя і Мартіна Шіффа, що чекали на них. Проминувши залю, пішли довгим передпокоєм, застановленим столами, кожен поміж двох зеленкувато-синіх малюнків Неапольської затоки.
У повітрі стояв дух сиру, тютюнового диму й томатової підлеви. Сівши на стілець, Аліса вередливо скривилася.
— Я хочу коктейлю і щоб швидше.
— Я, мабуть, дурний, — мовив Герф, — але ці човни, що кокетують перед Везувієм, завжди будять у мене бажання поїхати кудись… Я мабуть таки поїду тижнів за два.
— Куди ж ви поїдете, Джіммі? — спитав Рой. — Щось вигадали нове?
— А що скаже Геллен? — зауважила Аліса.
Герф зашарівсь. — А чому вона повинна щось сказати? — спитав прикро.
— І, на мою думку, нічого тут такого немає, — мовив він за якусь хвилину.
— Ніхто з нас не знає, чого він хоче, — вибухнув Мартін. — Тому то наше покоління таке нікчемне.
— Я починаю потроху розуміти те, чого я не хочу, — спокійно мовив Герф. — Принаймні маю досить сміливости, щоб сказати самому собі, яке мені осоружне все те, чого я не хочу.
— Алеж це дивно, — вигукнула Аліса. — Занедбати кар’єру заради ідеалу.
— Вибачте, — мовив Герф, одсуваючи стільця. В убиральні глянув на себе в хистке свічадо.
— Не треба говорити зайвого, — пошепки застеріг він себе. — Адже ти ніколи не справдиш своєї нахвалки… У нього було п’яне обличчя. Набравши в жменю води, умився. Коли вернувся до столу, його зустріли вигуками.
— За здоров’я мандрівника! — проголосив Рой.
Аліса їла сир з скибочками груші. — Це мабуть дуже цікаво? — сказала вона.
— Рой нудьгує, — вигукнув, помовчавши, Мартін Шіфф. Його обличчя з великими очима в рогових окулярах плавало в димному повітрі ресторана, немов рибина в каламутному акваріюмі.
— Я саме перебирав думкою всі ті місця, де хочу питати взавтра роботи.
— Ви хочете роботи? — мелодраматичним топом спитав Мартін. — Хочете продати душу тому, хто більше заплатить?
— Алеж це єдине, що можна продати, — застогнав Рой.
— Мене найдужче непокоїть те, що доведеться не спати вночі… Взагалі, гидко продавати свою особистість. Виходить, що вкладаєш до роботи не здібність, а особистість.
— Хто справді чесний — це проститутки…
— Алеж саме проститутки продають свою особистість.
— Вони тільки наймають її.
— Роєві нудно… Всім нудно… Я на всіх вас навів нудьгу.
— Нам саме всім весело, — переконливо мовила Аліса. — Ми б не сиділи тут, Мартіне, якби нудьгували, адже так? А тепер мені хочеться, щоб Джіммі розповів, у яку таємничу мандрівку він вирушає.
— Ні, ви, напевно, говорите собі: який він нудний, яка користь од нього в товаристві? Адже у нього немає ні грошей, ні вродливої дружини, він не проречистий, не грає на біржі — зовсім зайвий тягар для товариства. Кожний артист є тягар.
— Це зовсім не так, Мартіне. Ви хто зна, що говорите.
Мартін махнув рукою над столом, перекинувши дві склянки. Офіціянт з зляканим виглядом поклав серветку на червону пляму. Не помічаючи цього, Мартін провадив:
— Все це удавання… Ви говорите неправду. Не насмілюєтеся оголити справжні ваші душі. Але тепер мусите востаннє послухати все те, що я скажу… Бо я говорю востаннє. Ви, офіціянте, теж ідіть сюди, схиліться й зазирніть у темну безодню людської душі. А Герфові нудно. Всім вам нудно, ви знудьговані мухи, що дзичать на підвіконні. Вважаєте, що підвіконня — то кімната. Не розумієте, що то чорна глибінь усередині… Я дуже впився. Офіціянте, дайте ще пляшку.
— Придержіть коней, Мартіне… Я не певний, чи ми зможемо сплатити рахунок… Нам нічого не треба більше…
— Офіціянте, дайте ще пляшку вина.
— Скидається на те, що ми збираємося пиячити цілу ніч, — буркнув Рой.
— Коли треба — я зможу заплатити своїм тілом… Алісо, скиньте маску… Ви прекрасна дитина під вашою маскою… Наблизьтеся разом зо мною до краю безодні… Ой, я надто впився, щоб висловити своє почування. — Схопивши свої черепахові окуляри, він здавив їх у кулаці. Скло, виблискуючи, покотилося на підлогу. Офіціянт, позіхаючи, впірнув під стіл за ним.
Якусь мить Мартін сидів, кліпаючи. Останні поглядали одне на одного. Тоді, зненацька, зірвався на ноги. — Я бачу ваші чванливі, зарозумілі посмішки. Не дивно, що у нас не може більше бути ні пристойних обідів, ні пристойних розмов. А я мушу довести вам свою атавістичну щирість… — Він почав стягати з себе краватку.
— Слухайте, Мартіне, старий друже, годі вже вам, — заспокоював його Рой.