Марко весь спалахнув.
— Він назвав тебе вошивим макаронником?
Конґо, напхавши рота кренделиками, мовчки кивнув.
— А сам обідраний ірландець, — буркнув англійською мовою Марко. — Остобісіло мені паскудне це місто. Скрізь на світі поліцаї б’ють нас, багатії дурять нас на нашій голодній платні, а хто винний у цьому?… Dio cane! Ти винний, я, Еміль…
— Не ми будували світ… Його будували багатії або бог.
— Бог так само тягне за них як і поліція… Колись настане той день, що ми вб’ємо бога… Я анархіст.
— «Les bourgeois à la lanlerne nom de dieu», — замугикав Конґо.
— Ти теж з наших?
Конґо знизав плечима.
— Я не католик і не протестант. Не маю ні грошей, ні роботи. Ось гляньте — він ткнув брудним пальцем на розірвані на коліні штани — оце вам і анархіст… Стонадцять чортів, я подамся до Сенеґалю й стану негром.
— Ти й так скидаєшся на негра, — засміявся Еміль.
— Тому мене й назвали Конґо.
— Та це все дурниці, — провадив Еміль. — Усі люди однакові. Тільки дехто бере гору, а дехто ні… Тому я й опинився у Нью-Йорку.
— Dio cane, двадцять п'ять років тому і я був такої самої думки… Коли ви доживете до мого віку, то більше знатимете. А хіба стид не дошкуляє вам? Ось тут… — він ткнув себе кулаком у накрохмалену маніжку — я почуваю як воно пече і давить мене тут… І тоді кажу: Наберися духу, бо настане колись і наш день, кривавий день.
— А я кажу сам собі, що коли ти забагатієш, хлопче… — почав Еміль.
— Слухай, перед тим, як виїхати з Туріну, де я востаннє бачив свою матусю, я пішов на мітинг товаришів… Промовляв один хлопець із Капуї… дуже гарний, високий і тонкий. Він сказав, що по революції не буде вже насильства, бо кожен чоловік не житиме коштом праці іншого… Поліція, уряд, армія, президенти, королі… все це сила. Та сила — не реальна, бо вона — ілюзія. Робітники самі все це утворили, бо вірили в це. Той день, коли ми, нарешті прокинемось і не будемо вже вірити в гроші та власність, буде немов мрія. Нам не треба бомб або барикад… Релігія, політика, демократія все це тільки присипляє нас… Кожен мусить ходити скрізь і говорити людям: Прокиньтеся!
— Коли ви вийдете на вулицю, я пристану до вас, — мовив Конґо.
— А ви знаєте того чоловіка, що я про нього говорив? Це Ерріко Малятеста, найвидатніша в Італії людина після Ґарібальді… Все своє життя він перебув то у в’язниці, то на вигнанні, в Єгипті, в Англії, у Південній Америці, скрізь… Якби я міг стати таким, як він, то байдуже, щоб вони не робили мені. Хай би вішали, стріляли… дарма… я почував би себе щасливим.
— Але він, певно був божевільний, той чоловік, — повільно мовив Еміль. — Мусив бути божевільним.
Марко допив каву.
— Почекайте. Ви надто ще молоді. Колись зрозумієте це… Вони самі, один по одному, примусять вас зрозуміти. Тоді згадаєте мої слова… Може я вже надто старий, оджив своє, але знаю, що настане той день, коли робітники визволяться з неволі… Ви вийдете на вулицю, а поліція побіжить од вас. Ви підете до банків, а там лежатимуть розсипані на підлозі гроші, і ви не нахилитеся, щоб узяти їх, бо не потребуватимете вже скарбів… Скрізь на світі ми готуємо народ до цього. У нас є товариші навіть у Китаї. Ваша комуна у Франції була тільки початком… Соціялісти потерпіли поразку. Другого удару завдадуть анархісти… Якщо нам не пощастить, натомість прийдуть інші…
Конґо позіхнув.
— Хочу спати, як собака.
Цитриновий світанок заливав порожні вулиці, капаючи з карнізів, з билець пожежних драбин, розбиваючи нагромадження тіней поміж будинків. Ліхтарі погасли. На розі вони глянули на Бродвей. Він видавався вузьким і пожолобленим, немов би його вилизав огонь.
— Коли я бачу світанок — хрипко мовив Марко — я завжди кажу собі: може… може сьогодні… — він одкашлявся й плюнув на ліхтарний стовб, а тоді пошкандибав геть од них, глибоко вдихаючи погоже повітря.
— Це правда, Конґо, що ти знов збираєшся на море?
— А чому й ні? Побачу трохи світа.
— Мені бракуватиме тебе… Я шукатиму іншої кімнати.
— Ти знайдеш собі іншого приятеля, щоб жити разом з ним.
— Але, якщо ти підеш в море то довіку вже будеш моряком.
— А хіба це погано? Коли ти забагатієш і одружишся, я приїду в гості до тебе.
Вони простували Шостою Авеню. Над головами їм прогримів поїзд повітряної залізниці, лишивши по собі відгомін гуркоту, що завмирав поволі між поперечин.