На газету впав гарячий бісквіт. Джіммі, здрігнувшися від несподіванки, звів погляд угору. Чорноока єврейська дівчина біля сусіднього столика пускала йому бісики очима. Кивнувши головою, він удав, ніби скидав капелюха.
— Дякую тобі, вродлива німфо, — хрипко промовив і почав їсти бісквіта.
— Облиш ці витівки, чуєш? — ревнув у вухо дівчині хлопець, що сидів разом з нею. Він дуже скидався на боксера.
Компаньйони Джіммі засміялися, широко роззявляючи роти. Він сплатив рахунок, невиразно муркнув «до побачення» і вийшов. На годиннику над касою було три години. На майдані Колюмба все ще товпилися люди. Дух змитих дощем тротуарів перемішувався з духом ґазоліну, але часом з парку линув подих мокрої землі й молодої травиці. Джіммі довго стояв на ріжку, міркуючи, куди піти. Такими ночами йому гидко було вертатися додому. Почував невиразний жаль, що впіймано «дівчину-бандита» та її коханого. Волів би, щоб вони втікли. Заздалегідь смакував, з яким задоволенням читав би щодня про нові їхні наскоки. Сердеги, подумав він. А тут ще й дитина народилася.
Тим часом з ресторану долинув якийсь гармидер. Вернувшися назад, Джіммі зазирнув у вікно через сковороду, де сичали три самотніх пундики. Офіціянти намагалися вивести високого чоловіка у фраку. Хлопця з важкими щелепами, приятеля дівчини, що кинула бісквітом у Джіммі, утримували ззаду його товариші. Тоді крізь натовп пропхався швайцар. Це був куций, плечистий чоловік з глибоко посадженими, стомленими, мавпячими очима. Спокійно й без ентузіязму схопив він високого за карк і миттю викинув його за двері. Вже на тротуарі, високий задурено озирнувся й спробував вирівняти собі коміра. Саме тієї хвилини з гуркотом під’їхав поліцейський автомобіль. З нього зіскочили два поліцаї й похапцем заарештували трьох італійців, що спокійно розмовляли на ріжку. Герф і високий чоловік у фраку глянули один на одного, мало не забалакали, і одразу витверезившися, пішли в різні боки.
V. Тягар Ніневії
Цяне червоний присмерок із ґольфштромського туману, стогнуть, вібруючи, мідяні горлянки на заціпенілих улицях, допитливо дивляться скляні очі небосягів, хлюпає червоне оливо на окуті крицею стегна п’ятьох мостів, виють докучливим котячим виттям буксири в гарячій гавані під падучими стовбурами диму.
Весна, стягаючи нам оскомою вуста, весна, проймаючи нас дрожем, потужно народжується з гудіння сірен, з могутнім гуркотом проривається крізь загату вуличного руху, поміж уважних, замерзлих, що зігнулися навшпиньки, кварталів.
Містер Денш, одкотивши комір пухнатого ульстера та насунувши аж на очі велике англійське кепі, нервово тупцявся по вогкій палубі волендаму. Дивився крізь густу сітку дощу на сірі пристані та на будинки на набережній, вирізьблені на тлі нестерпуче-гіркого неба. — Банкрут, банкрут, — шепотів він сам собі. Нарешті загув третій гудок. Заткнувши вуха пучками, містер Денш стояв заховавшися за рятувальним човном і — стежачи, як стяга брудної води поміж бортом пароплаву і пристанню дедалі ширшає. Поміст затремтів у нього під ногами, бо ґвинт врізався у воду. Сірі, немов фота, будинки Менгеттену почали плисти повз. На нижчій палубі заграла оркестра. Червоні пасажирські й вантажні порони, буксири, баржі, лісовози, пароплави сновигали поміж ним і оповитим туманом містом, що збігалося в одну піраміду, а тоді почало танути, заглиблюючись у брунатно-зеленкувату воду затоки.
Денш зійшов униз до кабіни. Місис Денш у капелюшку дзвіночком і в жовтому серпанку спокійно плакала, поклавши голову на кошик з овочами.
— Цить, Серено, — мовив він хрипко. — Цить… Нам добре буде в Марієнбаді… Ми потребуємо відпочинку. А становище наше не таке вже й безпорадне. Я хочу зараз послати радіограму Блекгедові… Кінець-кінцем, це його впертість і нерозважність призвели фірму до… до цього. Ця людина вважала себе за якогось владаря світу… Це… дійде й до нього, врешті. Якби прокльони мали силу, я не дожив би до завтрього. — На диво собі самому, він відчув, що сірі зморшки його обличчя розсуваються в посмішці. Місис Денш звела голову й роззявила рота, щоб заговорити, але сльози ще дужче линули їй з очей. Глянувши на себе в свічадо, Денш випростав плечі й підсунув кепі. — Отож, Серено, — додав він трохи веселіше, — це кінець моєї ділової кар’єри… Зараз пошлю радіограму.