— Бо жадне інше судно не йшло на схід.
— Ну, то ти сам собі викопав могилу, голубе. Капітан — божевільний, старший офіцер — очайдушний каторжник із Сінґ-Сінґу, екіпаж — збіговисько бандитів — а ціле старе барило не варте, навіть, страховки. Де ти працював перед цим?
— Нічним клерком у готелі.
— Аж дивно слухати. Щоб ото хлопець одмовився від гарної роботи в пишному готелі в Нью-Йорку й зголосився на посаду кухонного попихача на власній паровій яхті самого сатани… Добрий з тебе буде кухар!
Той, що молодший, червоніє.
— Чи там уже готово? — гукає він буфетникові.
Коли вони поїли й випили каву, він, повернувшися до приятеля, спитав притишеним голосом:
— Слухай, Руні, а ти був коли за океаном… у війну?
— Був двічі в Сен Назері. А що таке?
— Не знаю… Мене якось завсігди нетерплячка бере… Я два роки воював. Тоді все видавалося не таким. Я призвичаївся до думки, що мені треба тільки знайти добру роботу, одружитися й осісти на місці, а тепер плюю на все це. Місяців з шість витримаю на роботі, а тоді мені починають п’яти свербіти. Отож хочу податися на схід, подивитися трохи…
— Не турбуйся, — каже, хитаючи головою, Руні. — Чимало побачиш, отож не суши собі голови.
— Які там збитки? — питає юнак у буфетника.
— Тебе, певно, взяли надто молодим.
— На шістнадцятому році.
Він бере решту й простує слідом за Руні з ресторану, дивлячися на широку, сутулу його спину. Кінець улиці, за ваговозами й дахами пакгавза, бачить щогли й дим пароплавів, і пасма білої пари, що підіймаються до сонця.
— Спусти запону, — лине з ліжка чоловічий голос.
— Не можу, вона зачепилася… До дідька, тепер усе впало додолу.
Ганна мало не вибухла плачем, коли запона вдарила її по обличчю.
— Прилагодь її, — мовить вона, простуючи до ліжка.
— Байдуже, однаково нас не видно, — сміючися, каже чоловік, хапаючи її в обійми.
— Алеж ці вогні, — стогне вона, стомлено падаючи йому на руки.
Маленька кімнатка скидається на коробок з-під взуття. Під стінкою насупроти вікна стоїть залізне ліжко. Чіпляючися за виступи будинку, лізе до неї ненастанно вуличний гуркіт. Ганна бачить, як на стелі танцює відблиск заграви електричних реклям з Бродвею. Біле, червоне, зелене, тоді суміш барв, немов би луснула миляна бульбашка, і знов біле, червоне, зелене.
— Ой, Діку, закріпи запону, а то від цих огнів мені аж мороз поза шкурою йде!
— Вогні дуже гарні, Ганно. Немов у театрі.
— …Це білий, веселий шлях, як кажуть у наших краях…
— Це приємно вам, городянам, а мене аж морозить.
— То ти працюєш тепер у мадам Субрін, Ганно?
— Ти хочеш сказати, що я страйкбрехер? Знаю. Але мати вигнала мене й мені довелось або ставати на працю, або здихати.
— Така гарна дівчина, як ти, Ганно, завсігди знайде собі приятеля.
— Які ви, чоловіки, брудні… На твою думку, як я спізналася з тобою, то вже можу і з кожним. Ну, то не треба мені тоді нікого, розумієш?
— Я зовсім не мав нічого поганого на мислі. Яка ти сьогодні опришкувата, Ганно.
— Нерви розгулялися… Страйк, а потім матір, що спонукала мене до страйкбрехерства у цієї Субрін… цього забагато, хоч на кого. Хай їм усім лиха година! Невже вони не можуть дати мені спокою? Я ніколи, через усе своє життя, не заподіяла нікому шкоди. Все, чого хочу, це щоб мені дали спроможність спокійно заробляти гроші й повеселитися вряди-годи… Але як це жахливо, Діку! Я не насмілююся вийти на вулицю, бо боюся, що зустріну когось із колишніх товаришок з нашої спілки.
— Нічого, Ганно, якось та буде. Слово чести, я взяв би тебе на Захід з собою, якби не моя дружина.
Ганна провадить рівним, плаксивим голосом.
— А тепер, як я вподобала тебе й схотіла тебе потішити, ти взиваєш мене повією.
— Ніколи не казав я такого. Навіть на думці не мав. Просто вважаю, що ти козир-дівчина, а не таке м’яло, як більшість із них. Почекай-но, я спробую закріпити запону, може тобі стане краще тоді.
Лежачи на боці, вона стежить, як дебела його постать ворушиться на світляномолочному тлі вікна. Врешті, клацаючи зубами, він вернувся до неї.
— Не можу дати ради з цією проклятою запоною… Жахливий холодище!
— Нічого, Діку, лягай. Уже мабуть пізно, а взавтра мені треба о восьмій на працю.
Він витяг з-під подушки годинника.
— Пів на третю… Галло, кошенятко…
Ганна бачить на стелі мінливий одбиток заграви електричних реклям: біле, червоне, зелене, тоді суміш барв, немов луснула миляна бульба, і знов біле, зелене, червоне.