Обкладений п’ятьма подушками посеред широкого ліжка з червоного дерева з різьбленими ананасами на стовбиках, Фінеас Блекгед, з пурпуровим, як і його пурпуровий шовковий халат, обличчям, сидів і лаявся. Величезна опочивальня з червоного дерева, завішана яванськими тканинами замість шпалер, була порожня. У ногах ліжка стояв слуга гіндус у білому жакеті й білому тюрбані і, виструнчившися, вклонявся вряди-годи на надто гучний вибух лайки, бурмочучи:
— Так, сагібе. Авжеж, сагібе.
— Присягаюся, що, коли ти, проклята жовта мавпо, не принесеш мені віскі, то я встану й усі кістки тобі поламаю, чуєш? Та що це, мені вже не хочуть коритись у власній моїй господі? Коли я кажу віскі, то це значить віскі, а не помаранчовий сік. Стонадцять чортів! Ось тобі! — Схопивши з столика гранчастий скляний глек з водою, він пожбурив його в індуса. Тоді впав на подушки хапаючи ротом повітря. На вустах йому бульбашками проступила піна.
Гіндус мовчки витер грубий Белуджістанський килим і вислизнув з кімнати, несучи скалки скла в руці. Блекгед почав легче дихати. Очі йому глибоко запали в орбіти й загубились у зморшках запалих, зеленкуватих повік.
Він, здавалося, спав, коли ввійшла Ґледіс у макінтоші, з мокрим парасолем у руці. Навшпиньки наблизилася до вікна й стала, дивлячися на сіру, дощем злиту вулицю і на старі брунатні будинки по той бік, що скидалися на низку домовин. На одну коротку мить їй здалося, що вона маленька дівчинка в нічному халатику й прийшла недільного ранку поснідати разом з татком у його великому ліжку.
Блекгед, жахнувшися, прокинувсь і повів кров’ю налитими очима по кімнаті. М’язи важких його щелепів напружувалися під примарно-пурпуровою шкурою.
— Слухай, Ґледіс, а де віскі, що я звелів принести?
— Ой, таточку, хіба ви не знаєте, що сказав лікар Том?
— Він сказав, що склянка віскі вб’є мене… Ніби я вже не мертвий. Ото ще осел!
— Алеж ви мусите дбати про себе й не хвилюватися.
Вона поцілувала його й поклала тонку холодну руку йому на чоло.
— A у мене так таки й нема причин хвилюватися? Як би я міг схопити за горлянку того брудного, підлого пройдисвіта… Адже ми викрутилися б, якби він не був боягузом. І надало ж мені взяти собі в компаньйони такого паскудного страхопуда… Двадцять п’ять, тридцять років роботи за яких десять хвилин пішли до дідька… Двадцять п’ять років слово моє було таке певне як і банкнот. Краще б я був провалився до пекла разом з своєю фірмою. А тут ще кістка від кости моєї каже, щоб я не пив… Присягаюсь… Гей, Бобе! Бобе! Де подівся чортів цей хлопець? Гей, ідіть-но хтось сюди! Сучі діти, завіщо я плачу вам гроші?
У двері просунула голову сестра-жалібниця.
— Геть звідси! — загорлав Блекгед. — Щоб тут біля мене не було жадної з цих накрохмалених дуреп!
Він пожбурив подушкою у сестру. Та зникла. Подушка вдарилась об стовбчик на ліжку і впала назад. Ґледіс почала плакати.
— Ой, тату, я не в силі стерпіти цього… Вас завсігди всі так шанували… Спробуйте прибрати себе до рук, таточку, любий.
— А навіщо, хотів би я знати? Вистава закінчена, то чому б тобі не сміятися? Завіса впала. Все це тільки жарт, брудний жарт.
Він почав гарячково сміятися, тоді знов став хапати ротом повітря, задихаючись і стулюючи кулаки. Врешті мовив знесиленим голосом:
— Хіба ти не бачиш, що тільки віскі й надає мені сили? Іди, Ґледіс, залиш мене й пришли того чортового гіндуса. Я завсігди любив тебе, Ґледіс, дужче над усе в світі… Ти знаєш це. Швидше скажи йому, щоб приніс те, що я велів.
Ґледіс вийшла, плачучи. У передпокої нервово ходив туди й сюди її чоловік.
— Ці прокляті репортери… Я не знаю, що говорити їм. Кажуть, ніби кредитори хочуть скласти позов.
— Місис Ґастон, — устряла сестра. — Вам, мабуть, доведеться найняти до недужого чоловіка… Я справді не в силі нічого вдіяти…
На нижчому поверсі не вгаваючи дзвонив телефон.
Коли гіндус приніс пляшку віскі, Блекгед, наливши високу склянку, ковтнув з неї.
— Від цього почуваєш себе краще, слово чести. Ти, Ахмете, хороший хлопець… Гадаю, нам доведеться глянути просто в очі нещастю й спродати все… Добре, що хоч Ґледіс уже влаштована. Прийдеться спродати всі, до одної, речі. Хотілось би мені, щоб мій зять не був таким йолопом. Видно, така вже моя доля, що завсігди я був оточений дурнями. Присягаюся, що залюбки сів би до в'язниці, якби це могло дати їм якусь користь. А чому б і ні? У житті всього доводиться зазнати, а відсидівши, міг би найнятися за човняра або за вартового на корабельні. Мені до вподоби така праця. Чому б не ставитися спокійно до цього, коли я все життя роздирався на часті? Що скажеш, Ахмете?