— Ми справляємо похорон святого Алоїзія Філядельфійського незайманика й мученика, що носив солом’яного бриля не по сезону, — обізвався Джіммі. — А я не від того, щоб ковтнути трохи джіну. За хвилину мушу йти. Бувайте здорові, Бобе!
— Бувайте здорові, ви, таємничий мандрівче… Дасте нам свою адресу, чуєте?
Жовта кімната була повнісінька пляшок з-під джіну, пляшок з-під імберового пива, повними недокурків попільницями; одні танцювали, інші лежали на софах. Грамофон без кінця-краю грав: Леді, леді, добра будь. Герфові ткнули склянку джіну. До нього підступила дівчина.
— А ми саме розмовляли про вас. Ви знаєте, що всі вас вважають за таємничу людину.
— Джіммі, — долинув п’яний, верескливий голос. — Тут підозрюють, що ви бандит.
— А чому ви, справді, не обрали собі кар’єри злочинця, Джіммі, — спитала дівчина, оповиваючи йому рукою стан. — Я прийшла б на ваш процес. Слово чести, прийшла б.
— А звідки ви знаєте, що я не злочинець?
— Бачите, — мовила Френсіс Гілдебранд, несучи миску нарубаної криги з кухні. — Тут, справді, відбувається щось таємниче.
Герф узяв дівчину за руку й пішов з нею в танець. Вона спотикалася через його ноги. Танцюючи, довів її до дверей, а тоді штовхнув двері і, все ще танцюючи, вони вийшли до передпокою. Вона машинально підставила йому обличчя для поцілунку. Швиденько поцілувавши її, він схопив капелюха.
— На добраніч, — мовив. Дівчина заплакала.
Опинившися на вулиці, глибоко відідхнув. Почував себе щасливим. Сягнув до кишені по годинника, а тоді згадав, що заставив його.
Золота леґенда про людину, що носила солом’яного бриля не по сезону. Джіммі Герф простує на захід Двадцять Третьою вулицею, сміючися сам до себе. Дайте мені волю, мовив Патрік Генрі, одягаючи чотирнадцятого травня солом’яного бриля, або дайте мені смерть. І таки дістав її. Тут немає трамваїв, зрідка хіба проїде, гуркочучи, молочний фурґон, у похмурих цегляних будинках на Челсі темно. Промчав таксі, лишивши по собі відгомін співу. На розі Дев’ятого Авеню зустрівся з поглядом очей, що скидалися на дірки на трикутнику з білого паперу. Жінка в непромокальному пальто кивнула йому з підворіття. Трохи далі сперечалися два англійські матроси п’яною лондонською говіркою. Коли наблизився до річки, повітря стало молочним од густого туману. Чув здалеку м’яке, величне ревіння пароплавів.
Довго сидить у брудній, тьмяно освітленій будівлі пристані, чекаючи на порон. Сидить і курить задоволено. Він нічого не може згадати. Все його майбутнє — туманом оповита річка й величезний порон, що вищирив низку вогнів, як посмішку негра. Скинувши капелюха, стає біля поруччів, а вітер ворушить йому волосся. Може він збожеволів, може втратив пам’ять, може це ще якась недуга з довжелезною грецькою назвою, а може його знайдуть у Гобокені, як він збирає ожину. Джіммі так голосно засміявся, що старий чоловік, який саме надійшов одчиняти ворота, позирає на нього скоса. Божевільний, не всі дома, думає, певно. Може він має рацію. Слово чести, якби я був художником, і мені дозволили б малювати в будинку для божевільних, я змалював би святого Алоїзія Філядельфійського у солом'яному брилі замість авреолі і з уламком олив'яної труби — струментом його тортур у руках, а себе самого примостив би біля його ніг, навколішках. Єдиний пасажир на пороні, він ходить по ньому з таким виглядом, ніби цей порон належить йому. Тимчасова моя яхта.
— Присягаюся, що тепер саме штиль, — бурмоче він, — і ніч дуже погожа. — Намагається з’ясувати самому собі свій веселий настрій. — Адже я не п'яний. Хіба збожеволів? Не думаю…
Порон уже мав одчалювати, як на нього з’їхала зламана ресорна, бричка з квітами й конем, що його поганяв невеличкий засмаглий, з великими вилицями чоловік. Джіммі Герф тупцяється біля брички, біля худого коня, що йому повипиналися, немов кілки, ребра. Поганенька бричка видається несподівано дуже веселою, застановлена горщиками з червоною і рожевою ґеранією, гвоздикою, тепличними трояндами і блакитною льобелією. Лине соковитий дух весняної землі, мокрих цвіточників і теплиці. Погонич сидить згорбившися, насунувши кепі на очі. Джіммі проймає бажання спитати, куди той їде з усіма цими квітами, але він стримується і проступає наперед.
Видершись із порожнього, темного туману річки, порон роззявляє, зненацька, чорну пащу з освітленим горлом. Герф поспішає крізь печерний сутінок на туманом огорнену вулицю. Тоді здирається вгору схилом. Внизу під ним залізнича колія, повільне стукотіння вантажних ваґонів, свист паровика. Спинившись на горбі, озирається назад. Не бачить нічого, тільки самий туман і низку світляних плям од дугових ліхтарів. Тоді простує далі, радіючи з свого віддиху, з пульсування крови, з луни кроків на тротуарі, поміж шерегів примарних дерев’яних будинків. Поступово туман рідшає, починає звідкись цянути перловий ранок.