Він узяв її за руку.
— Ходім, — мовив похмуро, відвернувши обличчя.
Вони попростували поперечною вулицею, поміж будівельних ділянок. На розі ще стояла хитка половина, обшитої плянширом, фарми. Ще заціліла половина кімнати з шпалерами у блакитні квітки виїдені брунатними плямами на стінах. Закопчений камін, розтрісканий буфет і складене залізне ліжко.
Тарілки безкраю прослизають з масних пальців Бедових. Тхне помиями і гарячими змилками. Два помахи віхтем, окунути в ряжку, виполоскати під крантом і кинути на полицю, де довгоносий хлопець-єврей витирає їх. Коліна змокріли від бризків, лій тече по руках, лікті хапає корч.
— До сто бісів! Така праця не для білої людини.
— А мені байдуже поки є що їсти, — обізвався хлопець, поміж дзвону посуду й шкварчання та шипіння на плитці, де три кухарі, обливаючися потом, пряжили яєшню з шинкою, смажили картоплю, біфстекси й січеники з солонини.
— Справді, тут є що їсти, — сказав Бед, і перебіг язиком по зубах, витягаючи кришеник солонини й роздавлюючи його об піднебіння. Два помахи віхтем, окунути в ряжку, виполоскати під крантом і кинути на полицю, де їх витирає довгоносий хлопець-єврей. Тоді настала хвилина перепочинку. Хлопець дав цигарку Бедові. Обоє стояли спершися на зливальницю.
— Миючи посуд багато не заробиш, — цигарка теліпається на товстій губі хлопця, поки він говорить.
— Ця робота не личить білій людині, — говорить Бед. — Льокаєм нуди краще. Там дають на чай.
Із ресторана вийшов якийсь чоловік у брунатній кепці. У нього були масивні щелепи, невеличкі свинячі очі, а в роті стирчала довга сиґара. Скинувши оком на нього, Бед відчув, як усередині йому все похололо.
— Хто це? — пошепки спитав він.
— Не знаю. Якийсь одвідувач.
— А вам не здасться, що це детектив?
— Як, у біса, я можу знати? Мені не доводилося сидіти у в’язниці. — Хлопець почервонів і виставив нижню щелепу.
Слуга приніс нову купу брудних тарілок. Два помахи віхтем, окунути в ряжку, сполоснути під крантом і кинути на полицю. Коли чоловік у кепці пройшов через кухню назад, Бед похнюпив очі на свої масні, червоні руки. Ну, а коли він і детектив, що з того? Помивши посуд, Бед, витираючи руки, вийшов у двері, зняв з гака свого жакета й капелюха й вискочив боковими дверима на вулицю, повз цебра з помиями. Ну, чи ж не дурний? Втратити платню за дві години роботи? У вітрині оптичної крамниці на годиннику було чверть на третю. Бед пішов униз Бродвеєм, повз сквер Лінколн, повз майдан Колумба, далі до центру, де натовп був густіший.
Вона лежала підсунувши коліна під підборіддя, натягши ногами нічну сорочку.
— А тепер, люба, ляж рівно й засни. Обіцяй мамі, що будеш спати.
— Чому татко не хоче поцілувати мене на добраніч?
— Він поцілує, коли вернеться додому. Але тепер він у конторі, а мама іде до місис Спінґарн пограти в карти.
— Коли прийде татко?
— Еллі, я сказала тобі спати… Зараз погашу світло.
— Не треба, мамо, бо від цього робляться тіні… Коли прийде татко?
— Коли звільниться.
Мати погасила світло. Тіні в кутках окрилились і збилися докупи.
— На добраніч, Еллен.
Смужка в дверях повужчала, коли мама зачинила їх. Поволі повужчала й побігла вгору. Клацнула ручка, кроки в передпокою, і гуркнули зовнішні двері. Десь у мовчазній кімнаті цокав годинник. На вулиці гуркотіли колеса й цокали копита коней. Линули голоси. Гармидер дужчав. Навколо була темрява, тільки укутку біля дверей, зосталася смуга світла, що скидалася на перекинене «L».
Еллі хотіла випростати ноги, але боялася. Не наважувалася одвести очей од перекиненого «L» у дверях. Якщо вона заплющить очі, світло зникне. Поза ліжком, з віконних запинал, з шафи, на неї з тріскотом посунули тіні. Вона обхопила кісточки руками, притулила до колін підборіддя. Подушка набухла тінями, тіні вкрадливо повзли на ліжко. Якщо вона заплющить очі, світло зникне.
Чорний спіральний гармидер з улиці проходив крізь стінки, примушуючи боязкі тіні тремтіти. Язик Еллен цокав об зуби немов годинник. Руки й ноги їй напружилися, шия стала негнучка. Вона крикнула. Крикнула, щоб приглушити гуркіт й гармидер вулиці, крикнула, щоб учув татко й прийшов додому. Глибоко вдихнувши повітря, крикнула знов. Щоб примусити татка прийти додому. Гримотливі тіні захитались і затанцювали, тіні звідусіль чатували на неї. Тоді вона почала плакати. Очі їй виповнилися теплими сльозами, сльози текли щоками і в уха. Потім повернулась і лежала плачучи, уткнувшися обличчям у подушку.