Ґазові ліхтарі тремтять якийсь час на пурпурово холодних улицях, а тоді гаснуть у похмурому світанку. Ґес Мак-Нійл, хоч сон усе ще липнув йому до очей, виступав біля візочка, розгойдуючи в руці дротяного кошика з пляшками молока, спиняючися біля дверей, забираючи порожні пляшки, сходячи на холодні приступки, згадуючи скільки молока, сметани і вершків треба залишити, тим часом як небо над карнізами, водоймищами, покрівлями й димарями стає рожеве й жовте. На ґанках і стовпчиках блищить наморозь. Кінь, хитаючи головою, рвачко простує від дверей до дверей. На обмерзлому тротуарі зачорніли відбитки ніг пішоходів. Навантажений пивом віз гуркотить улицею.
— Галло, Майку! змерзли, га? — гукав Ґес Мак-Нійл полісменові, що грів руки на ріжку вулиці.
— Здорові були, Ґесе. Корови ще дають молоко?
Уже цілком розвиднилося коли він, кинувши віжки на облізлу спину коневі, вертався на фарму, а порожні бідони підстрибували й деренчали за його спиною у візочку. На Дев’ятій Авеню над головою йому мчить поїзд. Маленький зелений паровик викидає шматочки пари, білої та густої немов вата, що тане в холодному повітрі поміж похмурих темновіконних будинків. Перше соняшне проміння освітлює на ріжку Десятої Авеню позолочений напис «Даніель Мак-Джіллікеді. Вино і лікери». У Ґеса Мак-Нійла геть пересохло в роті, а світанок лишив йому солоний смак на язиці. Кухоль пива зігрів би його такого холодного ранку. Намотавши віжки на батіг, зіскочив через колесо з візочка. Закоцюблі ноги немов голками шпигає, коли він стає на тротуар. Потупавши трохи, щоб зігріти пальці, увійшов крізь обертові двері.
— Хай мене чортяка вхопить, якщо молочник не привіз нам пінту вершків до кави.
Ґес плюнув у вичищену плювальницю біля шинкваса.
— Хлопче, я пити хочу.
— Присягаюся, Ґесе, ви знову надто багато молока випили, — загудів господар з м’ясистим чотирикутнім обличчям.
У салуні тхне мастю для чищення міді й свіжою тирсою. Пасмо червонявого соняшного світла пестить криж голої леді, що лежить спокійно в позолочених рямцях позад шинквасу, немов твердо зварене яйце на ложі з шпинату.
— Чого ж би ви хотіли випити, Ґесе, такого гарного, холодного ранку?
— Мабуть, пива, Маку.
У кухлі шумує піна, переливається через вінця. Господар скидає її дерев’яною лопаточкою, дає на мить осісти, а тоді знов підставляє кухоль під крант у барилі, що тихо сичить. Ґес вигідно вмощує ноги на мідяні ґратки.
— Як справи?
Ґес вихилив кухоль, провів ребром долоні по горлянці, а тоді витер уста.
— Аж по зав’язку ситий усім цим… Знаєте, що я хочу зробити? Подамся на захід, куплю собі шмат землі у Північній Дакоті або ще денебудь і сіятиму пшеницю. Фармер з мене не поганий… А живучи в місті нічого не бачиш доброго.
— А як поставиться до цього Неллі?
— Попервах їй це не сподобається, бо вона дуже любить хатні вигоди, звикла до них, але потім призвичаїться й почуватиме себе добре. А тут немає життя ні їй, ні мені.
— Маєте рацію. У місті не життя, а пекло. Ми з жінкою теж збираємось колись спродати все, і, гадаю, це станеться швидко. Якби ми могли придбати хорошого ресторана десь за містом, або готель, це саме пристало б нам. Я вже накинув оком на один невеличкий готель неподалік Бронквільського шляху. — Він замислено тре підборіддя кулаком, що скидається на товкач. — Остобісіло мені розливати щовечора прокляте це пійло. Адже я на те й пішов з рінгу, щоб уже не битись. А тут, навіть учора два п’яниці розпочали бійку, а я мусив битися з обома, щоб викинути їх звідси. Обридло мені борюкатися з кожним п’яницею з Десятої Авеню… Вип'єте трохи на дорогу?
— Боюся, щоб Неллі не почула духу.
— Не звертайте уваги на це. Неллі мусила б звикнути до духу хмільного. Адже старий її батько теж любив випити.
— Слово чести, Маку, відколи ми одружились, я ще ні разу не був п’яний.
— Я і не дивуюсь. Неллі справді гарна жінка. Її кучері хоч кого з глузду зведуть.
Друга склянка пива пече й лоскоче пучки Ґесові. Він, сміючись б’є себе по стегну.
— Вона весела, як жайворонок, Ґесе. Справжня леді.
— Ну, мені вже час додому…
— Щасливий, чортяка! Іде додому спати з жінкою, тоді як ми саме починаємо роботу.
Червоне обличчя Ґесове стає ще червонішим. Вуха йому аж горять.
— Часом я застаю її ще в постелі… Бувайте здорові, Маку!
Він знов почалапав на вулицю.
Ранок став похмурий. Місто облягли олив’яні хмари. — А ну, ворушися, стара шкапо! — вигукує Ґес, смикаючи віжками голову коневі. На Одинадцятій Авеню повнісінько крижаного пилу. Гуркочуть і скреготять колеса по брукові, цокають кінські копита. З залізниці линуть дзвінки паротягу й клацання товарових ваґонів, що переходять на запасну колію. Ґес лежить у ліжку з дружиною лагідно говорячи до неї: Слухай, Неллі, тобі нічого, якщо ми переїдемо на захід? Я подав прохання, щоб мені продали землі в Північній Дакоті. Там чудовий чорнозем і ми заробим силу грошей на пшениці. Дехто там багатіє після п’яти добрих врожаїв. Дітям там здоровіше… Гей, Майку! Цей сердешний старий Майк ще й досі стоїть на чатах. Погано бути полісменом. Куди краще господарювати, мати добру фарму, свині, коні, корови та кури… Гарненька кучерява Неллі годує курчата коло дверей кухні…