— Чи ви часом не знаєте, де тут живе Оґестос Мак-Нійл?
— Він тепер лежить у шпиталі. Де ж йому більше бути?
— Я знаю. А хіба у нього немає тут родичів?
— А що ви хотіли?
— У мене невеличка справа.
— Ідіть на верхній поверх, там живе його дружина, хоч, мабуть, ви не зможете побачитися з нею, бо сердешна страшенно журиться за чоловіком, — вони всього півтора роки як побралися.
На сходах були сліди брудних ніг, а де-не-де розсипаний був попіл. Побачивши наверху нещодавно пофарбовані в темнозелене двері, постукав.
— Хто там? — спитав жіночий голос, що, вчувши його, він злегка здрігнувся. Мабуть молода.
— Чи дома місис Мак-Нійл?
— Дома, — долинув той самий голос. — Хто це?
— Я в справі випадку з містером Мак-Нійл.
— У справі цього випадку? — двері обережно відхилилися.
У неї був гостро зрізаний перлово-білий ніс і таке саме підборіддя й копиця хвилястого червоняво-каштанового волосся, що крутилося невеличкими пласкими кучерями над високим узьким чолом. Сірі очі гостро й підозріло глянули просто йому в обличчя.
— Можу я поговорити з вами якусь хвилину в справі містера Мак-Нійла? Бачите, є певні закони і я вважаю своїм обов’язком повідомити вас про них… До речі, сподіваюся, що чоловікові вашому краще.
— О, так! Він незабаром вернеться додому.
— Можна мені увійти? Про це відразу не розкажеш.
— Гадаю, що можна. — Пухкі її вуста розтяглися у лукаву посмішку, — гадаю, що ви не з'їсте мене?
— Ні, слово чести, ні! — трохи нервово засміявся він.
Вона провела його до темної вітальні.
— Я не відчинятиму вікониць, щоб ви не бачили розгардіяшу.
— Дозвольте зазнайомитися, місис Мак-Нійл. Я Джордж Болдвін, улиця Мейн-Лейн, 88. Моя спеціальність — випадки, такі як ваш. Спробую з'ясувати все коротенько. Вашого чоловіка переїхали, мало не вбили, через злочинну недбайливість службовців Нью-Йоркської Центральної залізниці. Це цілком поважна й законна причина, щоб скласти позов супроти Залізничої компанії. Потім ще маю підстави думати, що молочна фірма «Ексцелсіор» забажає відшкодовання за втрату коня, візка і т. ін.
— На вашу думку і сам Ґес теж може одержати відшкодовання?
— Безумовно.
— Скільки, ви гадаєте, він може дістати?
— Це залежить од того, чи дуже його скалічено, від ставлення суду і, можливо, від спритности адвоката… Гадаю, приблизно, десять тисяч долярів.
— А самі ви не вимагатимете грошей попереду?
— Гонорар адвокатові рідко оплачується раніш, ніж справа доходить до щасливого кінця.
— А ви справді адвокат? Щось надто ви молоді, як на адвоката.
Сірі очі метнули на нього швидким поглядом. Обоє засміялися. Він відчув, як його залила якась невимовно тепла хвиля.
— Еге, я справжнісінький адвокат. Спеціалізувався саме на таких випадках. У вівторок на минулому тижні одержав шістнадцять тисяч долярів на користь клієнта, що його збив з ніг кінь на поворотці. І саме тепер, як і вам, може, відомо, йде аґітація за те, щоб упорядкувати рух на Одинадцятій Авеню. Отож, це дуже слушний час.
— Слухайте, ви завжди говорите так, чи тільки у ділових розмовах?
Він засміявся, відкинувши назад голову.
— Сердешний, старенький Ґес, я завжди казала, що йому щастить.
Із-за переборки долинув тоненький плач немовляти.
— Що це?
— Дитина. Весь час тільки те й знає, що верещить.
— То у вас є діти, місис Мак-Нійл?
Це якось розхолодило його.
— Тільки одне… а ви гадали як?
— Ваш чоловік у шпиталі швидкої допомоги?
— Так. Я думаю, вони пустять вас до нього поговорити про справу. Він жахливо стогне.
— Якби ще можна було дістати кількох свідків…
— Майк Дойні бачив усе… Це полісмен… Він приятель Ґесові.
— Присягаюся, це певне діло… Ми виграємо в суді… Я піду просто до шпиталю.