— Я можу працювати як слід, я добрий робітник, — буркнув Бед з повним ротом.
— Як знаєте, я тільки порадив, — промовив рудоволосий, повертаючися знов до плити.
Коли Ед Сетчер здерся мармуровими сходами до просторого передпокою шпиталю, він увесь тремтів. Пахощі ліків давили йому горло. Із-за конторки на нього глянула жінка з накрохмаленим обличчям. Він намагався надати твердости своєму голосу.
— Чи не скажете ви мені, як почував себе місис Сетчер?
— Можете йти до неї.
— Але, будь ласка, міс, чи все з нею гаразд?
— Доглядачка скаже вам про неї. Сходи ліворуч, третій поверх, палата породіль.
Ед Сетчер держав у руці загорнений у зелений восковий папір букет квітів. Беручись угору, він натикався на мідяні прути, що тримали фіброву доріжку, а широкі сходи гойдались у нього перед очима. Стукнули двері, перейнявши приглушений зойк. Він спинив доглядачку.
— Будь ласка, я хочу бачити місис Сетчер.
— Якщо ви знаєте, де вона — ідіть.
— Але її перенесли кудись.
— Спитайте біля конторки кінець коридору.
Він закусив похололі вуста. Кінець передпокою на нього, посміхаючись глянула червоновида жінка.
— Усе гаразд. Ви щасливий батько брикухи-доні.
— Бачите, це перша наша дитина, а Сузі така тендітна, — мурмотів він, кліпаючи очима.
— Так, я розумію, цілком природно, що ви турбуєтеся. Можете увійти погомоніти з нею, коли вона прокинеться. Дитина народилася дві години тому. Тільки не стомлюйте породіллі.
Ед Сетчер був маленький чоловік з двома мичками білявих усів та водянкуватими сірими очима. Схопивши руку доглядачки, він трусив її, показуючи в посмішці всі свої нерівні жовті зуби.
— Бачите, це наше першеньке…
— Вітаю, — відповіла доглядачка.
Шерег ліжок під жовчним світлом ґазу. Нездоровий дух постільної білизни, пожмаканої неспокійними рухами. Обличчя гладкі, худі, жовті, білі; Сузіне обличчя. Її жовте волосся розтріпаними пасмами лежить навколо маленького білого обличчя, що видається зморщеним і скривленим. Ед розгорнув троянди й поклав їх на нічний столик. Визирнув із вікна і, здалося, немов глянув у воду. Дерева в сквері обплутало блакитне павутиння. Внизу на вулиці засвітилися ліхтарі, відзначаючи зеленим мерехтінням цегляно-червоні нагромадження будинків. Димарі й водозбори врізались у небо червоне, немов м’ясо. Синюваті повіки розкрилися.
— Це ти, Еде? Навіщо це? Який ти марнотрат!
— Не міг утриматися, кохана. Знаю, що ти дуже любиш їх.
Біля ліжка поралася доглядачка.
— Чи не можна подивитися на дитину, міс?
Доглядачка кивнула. У неї були запалі щоки, сіре обличчя й міцно стулені вуста.
— Я ненавиджу її, — прошепотіла Сузі. — Вона завжди турбує мене. Поганюща стара дівка.
— Не зважай на неї, люба. Тобі ще лишатися тут один чи два дні.
Сузі заплющила очі.
— Ти все ще хочеш назвати її Еллен?
Доглядачка принесла кошика й поставила його на ліжко біля Сузі.
— Яка гарненька! — промовив Ед. — Дивись, дихає… І вони її намастили.
Він допоміг жінці звестися на лікоть. Пасмо її жовтого волосся упало йому на руку.
— Як ви їх одрізняєте одне від одного, сестричко?
— Буває що й помиляємось, — одповіла доглядачка, розтягаючи в посмішку вуста. Сузі з хвилину дивилася жалісно на маленьке червоне личко.
— Ви певні, що це моя?
— Звичайно.
— Алеж на ній нема прикмети.
— Згодом я відмічу її.
— Але моя була чорнява, — Сузі, задихаючись, упала на подушку.
— У неї гарне світле волоссячко, нестеменно таке, як ваше.
Знявши над головою руки, Сузі закричала пронизувато:
— Воно не моє! Не моє! Заберіть його… Ця жінка вкрала мою дитину!
— Люба, ради бога! Люба, ради бога! — він намагався обгорнути її ковдрою.
— Погано, — спокійно зауважила доглядачка, беручи кошика. — Доведеться дати їй заспокійливого.
Сузі сіла, випроставшись у ліжку.
— Заберіть її, — зойкнула вона і впала на спину в нападі гістерії, тягуче, кволо, пронизувато стогнучи.
— Ой боже! — ламлючи руки, скрикнув Ед Сетчер.
— Ви краще йдіть, містер Сетчер… Вона враз заспокоїться, як ви підете… Я поставлю троянди у воду.
На останніх сходах Ед побачив огрядного чоловіка, що повагом сходив униз, потираючи руки. Вони зустрілися поглядами.