— Так-таки й не кохав?
— Щира правда. Ніколи дотепер не думав я про кохання. Надто багато працював в університеті, щоб мати час на дівчат.
— А тепер хочете надолужити те, що втратили?
— Ой, Неллі, не треба говорити такого.
— Алеж, слово чести Джордже, я наважилася покласти край цьому. Що ми робитимемо, коли Ґес вийде з шпиталю? Я цілком занедбала дитину і все інше.
— Мені байдуже, що станеться… Ой, Неллі! — він повернув її обличчя до себе. Вони потяглися одне до одного. Вуста їхні злилися в палкому поцілунку.
— Дивіться, ми мало не перекинули лямпи.
— Ви чарівні, Неллі!
Її голова впала йому на груди. Він відчував гострий дух кучерявого її волосся. Було темно. Зеленкуваті гадючки світла з вуличних ліхтарів крутилися навколо них. Вона дивилася на нього й очі її видавались якимись жахливо й урочисто чорними.
— Ходімо до тієї кімнати, Неллі, — тоненьким, тремтливим голосом мовив він.
— Там дитина.
Вони стали осторонь одне од одного. Руки їм були холодні.
— Ходімо допоможете мені. Я винесу сюди колиску… Обережно, не розбудіть, а то почне верещати. — Голос Неллі став хрипкий.
Дитина спала. Червоне її личко було спокійне. Манесенькі рожеві кулачки стискали ковдру.
— Воно видасться щасливим, — мовив він з силуваним сміхом.
— Тихше, тихше… І скиньте черевики… Щоб не чули внизу тупотіння чоловічих ніг… Джорджі, мені не слід робити цього, але не сила моя…
— Він наткнувся на неї в темряві.
— Кохана…
Незграбно навалився, важко дихаючи.
— Пласконогий, ти дуриш нас.
— Слово чести, ні, присягаюся домовиною своєї матері, що правда. На тридцять сьомому градусі південної широти і дванадцятому західньої довжини. Можете поїхати туди й подивитися. До цього острова ми дістались у човні разом з другим помічником капітана, тоді як Еліот Сімкінз пішов на дно. Нас було четверо чоловік і сорок сім жінок разом з дітьми. Хіба ж не я сам розповідав про все це репортерам, і хіба ж воно не з’явилося в недільних часописах?
— Алеж, Пласконогий, як, у дідька, вони витягли тебе звідти?
— Винесли на ношах. Хай я буду брехун, коли це не правда. А я впав з прови й потопав так само, як і старе барило Еліот.
Голови відхилилися назад на дебелих шиях, вибухнув регіт, задзвеніли склянки на круглому столі, долоні заляпали по стегнах, лікті вгрузли в ребра.
— А скільки чоловік команди було на човні?
— Шестеро й містер Доркінз, другий офіцер.
— Сім і чотири — одинадцять… еге… по чотири й три одинадцятих баби на кожного… Непоганий цей острівець.
— А коли йде другий порон?
— Краще випий ще скляночку… Гей, Чарлі, наливай.
Еміль торкнув Конґо за лікоть.
— Вийдімо на хвилинку. Я маю щось сказати тобі.
— Очі Конґо були вогкі. Він трохи заточувався, простуючи слідом за Емілем до загальної залі.
— О, le p’tit mysterieux.
— Слухай я маю піти до однієї леді.
— Ось воно що! Я завжди казав, що ти розумний хлопець, Емілю.
— Слухай, ось тут, на клаптику написана моя адреса, на той випадок, якщо ти забудеш її: 22 Західня вулиця, 945. Можеш іти й ночувати там, якщо не будеш надто п'яний і не приведеш з собою приятелів, або жінок. У мене гарні відносини з господинею і я не хочу псувати їх… Tu comprends?
— А я хотів піти разом з тобою на вечірку… Fant faire un peu la noce, nom de dieu!
— Мені завтра вранці треба на роботу.
— Алеж у мене в кишені платня за вісім місяців.
— У всякому разі приходь узавтра о шостій. Я чекатиму на тебе.
— Tu m’emmerdes tu sais avec tes maniéres!
Конґо націлив плювком у плювальницю вкутку і, насупившися, вернувся до внутрішньої кімнати.
— Гей, Конґо, сідай тут! Барні саме збирається співати «Байстрюк, король Англії».
Еміль ускочив до трамваю і поїхав до міста. На Вісімнадцятій вулиці зсів і попростував на захід до Восьмої Авеню. Треті від ріжка двері вели до невеличкої крамниці. Над одним вікном висіла вивіска «Кондиторська», над другим «Делікатеси». На скляних дверях білою емалевою фарбою написано «Еміль Ріґо. Найвишуканіші делікатеси». Еміль увійшов. У дверях задзеленчав дзвоник. Гладка, смуглява жінка з чорними вусиками над верхньою губою дрімала біля каси. Еміль скинув капелюха.
— Bonsoir, Madame Rigaud!
Вона, здрігнувшися, скинула поглядом на нього, а на обличчі їй заграла посмішка, позначивши дві ямки на щоках.
— Tieng c’est comma çа qu’ong oublie ses amies, — промовила вона з виразним південно-французьким акцентом. Ось уже тиждень, як я говорю собі, що мосьє Люстек забуває своїх приятелів.