— Я весь цей час не мав і хвилинки вільної.
— Багато роботи — багато грошей, адже так? — засміялася вона, а пишні груди задвигтіли їй під узьким синім корсажем.
Еміль примружив одне око.
— Могло статись і гірше… Але мені надокучило бути льокаєм… Дуже втомно й ніхто якось і за людину не вважає.
— Ви амбітні, мосьє Люстек.
— Que voulez-vous? — зашарівшися, спитав Еміль, а тоді несміливо додав: — Моє ім’я Еміль.
Мадам Ріґо завела очі до стелі.
— Так звали мого чоловіка — небіжчика. Я звикла до цього ім’я.
Вона тяжко зідхнула.
— А як справи?
— Comme çі — comme çа… Шинка знову подорожчала.
— Це чікаґські спекулянти набивають ціну. На спекуляції свининою можна тепер мати добрий зиск.
Еміль спостеріг, що вирлаті чорні очі мадам Ріґо допитливо дивляться на нього.
— Я з такою насолодою слухав минулого разу ваших співів. Так часто згадував про них… Музика дуже добре впливає на мене.
Ямки на обличчі мадам Ріґо розтяглись у широкій посмішці.
— Сердешному моєму чоловікові бракувало слуху… Це чимало завдавало мені прикрости.
— Може ви й сьогодні заспіваєте мені?
— Якщо це вам до вподоби, Емілю. Але як же бути з покупцями?
— Почувши дзвоника, я вийду до крамниці, якщо дозволите.
— Гаразд. Я вивчилася нової американської пісні. C’est chic, vous savez.
Замкнувши касу ключем із в’язки, що висіла їй на поясі, мадам Ріґо увійшла в скляні двері позад крамниці. Еміль, тримаючи в руці капелюха, подався слідом за нею.
— Дайте мені вашого капелюха, Емілю.
— О, не турбуйтеся!
Кімната позад крамниці була невеличка вітальня, обліплена жовтими, квітчастими шпалерами, з жовтогарячими ветхими портьєрами й піяніно з фотографіями на ньому під кришталевою люстрою. Стільчик біля піяніно затріскотів, коли мадам Ріґо сіла на нього. Вона перебігла пучками по клявіятурі. Еміль обережно умостився з краєчку стільця, поклавши на коліна капелюха й повернувши голову так, щоб граючи, мадам Ріґо могла бачити його. Вона почала співати:
У крамниці голосно продзеленчав дзвоник на дверях.
— Permettez, — мовив Еміль, вибігаючи.
— Півфунта болонської ковбаси, наріжте, — сказала маленька дівчинка з косами.
Еміль провів ножем по долоні й обережно нарізав ковбаси, а тоді, навшпиньках, вернувся до вітальні й поклав гроші на край піяніно. Мадам Ріґо все ще співала:
Бед стояв на розі Західнього Бродвею та вулиці Франкліна й гриз фісташки, беручи їх з торбинки. Був полудень, а він витратив усі свої гроші. Над головою гриміла повітряна залізниця. Перед очима йому танцювали порошинки в смугах соняшного світла. Міркуючи, куди б йому піти, він утретє повторював назву вулиць. Просто перед ним виїхав із-за ріжка чорний екіпаж запряжений парою вороних коней з блискучими клубами й червоні колеса загурчали зненацька по бруку. На передку, біля візниці стояв жовтий шкіряний чемодан. В екіпажі сидів чоловік у брунатному кепі й голосно розмовляв з жінкою у боа з сірого пір’я на шиї та з сірими струсевими перами на капелюсі. Чоловік стрелив собі в рот з револьвера. Коні стали цапки і врізались у натовп. Полісмени, ліктями розчищаючи собі шлях, пропхалися наперед. Вони зняли невідомого з екіпажу на брук, а тому цебеніла ротом кров, і голова безсило схилилася на картату камізельку. Жінка стояла біля нього бліда й висока, крутячи в руках боа. Сірі пера на її капелюсі хитались у смугнастому світлі під повітряною залізницею.
— Його дружина хотіла повезти його до Европи… Дейчланд одпливає о дванадцятій… Я назавжди попрощалася з ним. Він мав о дванадцятій вирушити на Дейчланді. Він сказав мені «прощай» назавжди.
— А ну, відступіться! — полісмен ліктем штовхнув Беда у живіт. Тому тремтіли коліна. Вибравшися з натовпу, він мерщій пішов геть. Машинально розкусив фісташку й поклав до рота. Решту краще залишити на вечір. Згорнувши торбинку, засунув її до кишені.
Під дуговим ліхтарем, що мерехтів рожевим і зеленкувато-фіялковим світлом, чоловік у картатому костюмі зустрів двох дівчат. У тої, що ближче до нього, було овальне обличчя, пухкі вуста, а погляд скидався на удар ножем. Ступивши кілька кроків, чоловік повернувсь і попростував навздогін за ними мнучи свою новеньку єдвабну краватку. Полапав рукою, чи на місті шпилька з діямантовою підківкою. Тоді випередив дівчат. А та, друга, відвернулася. Може вона… Ні, важко сказати з певністю. На щастя, при ньому є п’ятдесят долярів. Сів на лавці, щоб вони пройшли повз нього. Ще помилишся й заарештують. Але дівчата не помітили його. Пішов слідом за ними стежкою й вийшов з парку. Серце йому калатало. Я дав би мільйон долярів, щоб довідатися… Прошу вибачити мені, ви, бува, не міс Андерсон? Дівчина наддала ходи. У натовпі на перехресті Колумба, він загубив їх. Квартал по кварталу поспішав Бродвеєм. Пухкі вуста, погляд немов удар ножем. Дивився на жіночі обличчя праворуч, і ліворуч. Куди могла вона піти? Він помчав Бродвеєм…