— А певно багато людей приїхало із-за кордону цим пароплавом. Адже так, тату?
— Глянь сама. На палубах аж чорно від людей.
Простуючи П’ятдесят Третьою вулицею від Східньої Ріки, Бед Корпнінґ спинився перед купою вугілля на тротуарі. По той бік купи стояла сивоволоса жінка з мережаними торочками на блюзці та з величезною рожевою камеєю на високих грудях. Вона скинула поглядом на неголене підборіддя Бедове і на грубі руки, що звисали з обідраних рукавів жакета. Тоді Бед учув власний голос.
— Може вам треба віднести вугілля, пані?
Він переступив з ноги на ногу.
— Еге, я саме це й думаю, — мовила надтріснутим голосом жінка. — Цей негідник угляр залишив тут уранці вугілля, сказавши що перенесе його, та й повіявся десь. Певно напився. Тільки не знаю, чи можна на вас звіритися й пустити в хату?
— Я з півночі, пані, — прожебонів Бед.
— Звідки саме?
— З Куперставна.
— Гм… А я з Беффало. У цьому місті всі люди не знати звідкіля… Може ви й злодій, але що ж поробити, треба ж попереносити вугілля. Ходімо, я дам вам лопату й кошика і, якщо не насмітите в сінях і в кухні, бо там саме помито підлогу… звичайно, вугілля треба привозити тоді, коли підлога чиста… ну, то я дам вам доляра.
Коли Бед приніс першу корзину, жінка поралась у кухні. Він аж заточувався, так йому паморочилася голова з голоду, але був щасливий, що, нарешті, працює, а не тиняється без кінця-краю тротуарами, переходячи вулиці та обминаючи вози й екіпажі.
— А чому ви не маєте постійної роботи, парубче? — спитала вона, коли Бед вертався задиханий з порожньою корзиною.
— Певно тому, що я не звик ще до міста, бо народивсь і зріс на фармі.
— А чому ви прийшли до цього жахливого міста?
— Бо не міг більш зоставатися на фармі.
— Це жах, що станеться з країною, коли всі дужі, молоді люди покидають фарми й подадуться до міст.
— Я гадав, що дістану собі роботу вантажником, пані, але в доках не беруть людей. Залюбки пішов би матросом, але ніхто не хоче брати новака… І вже два дні не їв…
— Який жах! Чого ж ви, сердего, не вдалися десь до місії, абощо?
Коли Бед востаннє приніс вугілля, він побачив на столі таріль холодного м’яса, пів буханця черствого хліба й склянку молока, що вже почало скисати. Почав похапцем їсти, ледве пережовуючи, а решту черствого хліба поклав до кишені.
— Ну, як вам сніданок?
— Дуже дякую, пані, — мовив він з повним ротом.
— Гаразд. Тепер можете йти, дякую вам. — Вона поклала двадцять п'ять сентів йому на долоню. Бед глипнув на монету.
— Алеж, пані, ви казали, що дасте мені доляра.
— Зовсім не казала такого… Теж, надумали… Якщо не підете зараз звідси, гукну на чоловіка. А то вдамся й до поліції!..
Не промовивши й слова, Бед поклав гроші в кишеню й почалапав із кухні. Зачиняючи за собою двері вчув, як жінка, сердито мовила:
— Яка невдячність!
Шлунок йому схопив корч. Він знову повернув на схід і простував довгим кварталом до річки, міцно стиснувши кулаками ребра. Боявся, що почне блювати. Буде зле, якщо знепритомнію. Діставшися до кінця вулиці, ліг на купі сірої жорстви біля пристані. Із броварні, що гула неподалік, линули нудні й солодкі пахощі хмелю. Сонце полум’ям горіло на вікнах фабрики на Льонґ Айленді, спалахувало в ілюмінаторах буксирів, лягало кучерявими золотими й жовтогарячими стрічками на прудку зеленкувато-брунатну воду, мерехтіло на вигнутих вітрилах шкуни, що поволі пливла вгору течією до Пекельної Брами. Біль всередині ущух. Щось полум’янисте й блискуче, немов цей захід сонця, розливалося йому тілом. Він сів. Як добре, що я втримав обід у собі.
Світанком на палубі холодно й вогко. Якщо торкнутися бильців, то вони мокрі. Брунатна вода гавані, що тхне вмивальником, м’яко шелестить об боки корабля. Матроси розкривають люки. Гуркочуть ланцюги, стукотить паровий коливорот, де високий чоловік у синьому халаті стоїть поміж хмар пари, що, немов мокрим рушником огортає обличчя.
— Мамусю, сьогодні справді Четверте Липня?
Мати міцно стискає йому руку й веде вниз до трапу в їдальню. Внизу, біля східців слуга складає баґаж.
— Мамусю, сьогодні справді Четверте Липня?