— Так, любий, боюся, що так. Свято — жахливий час для приїзду. Хоч, гадаю, нас таки зустрінуть.
На ній було сіре саржове вбрання і довгий подорожній — цинамоновий серпанок, а на шиї невеличке брунатне звірятко, з червоними очима й зубами що були таки справжні зуби, а не що інше. Від її одежі тхнуло камфорою, нерозпакованими скринями, речами обгорненими в тонкий папір. В їдальні було душно, за переборкою м’яко хлипала машина. Хлопець почав куняти над чашкою гарячого молока тільки злегка пофарбованого кавою. Пролунало три дзвінка. Він злякано кинувся. Пароплав тремтів, — кава розплескувалась, дзвеніли тарілки. Тоді дужий струс, гуркіт ланцюга й поступова тиша. Мама звелася з місця й виглянула в ілюмінатор.
— Кінець-кінцем випогодиться. Сонце, певно, прогляне крізь туман. Подумай, любий, ми нарешті вдома. Ти тут народився, хлопчику.
— І сьогодні Четверте Липня?
— Це погано… А тепер, Джіммі, обіцяй мені, що підеш на палубу й будеш дуже обачним. Мама повинна спакувати речі. Обіцяй, що не вчиниш ніякої шкоди.
— Обіцяю.
Він спіткнувсь об мідяний поріг курильної кімнати й розплатався на палубі, а тоді звівся, тручи голі коліна, саме вчасно, щоб побачити, як сонце розірвало шоколядні хмари й линуло червоним яскравим потоком на каламутну воду. Біллі, з ластовинням на вухах (його батьки прибічники Рузвельта, тоді як мамуся обстоює Паркера) махав шовковим прапорцем, завбільшки з носовичок, до людей на жовто-білому катері.
— Бачив схід сонця? — спитав він так, ніби сонце належало йому.
— Авжеж бачив. Ще з ілюмінатора, — відказав Джіммі й пройшов повз нього, затримавши погляд на шовковому прапорці. З другого борту земля була зовсім близько. Найближче — зелений берег з деревами та широкими білими будинками з сірими дахами.
— Ну, хлопче, як ми почуваємо себе вдома? — спитав джентлмен з обвислими вусами у костюмі з шотляндського сукна.
— Це Нью-Йорк? — Джіммі показав пучкою через спокійну воду, що лисніла у соняшному світлі.
— Так, хлопче, а той берег у тумані — Менгеттен.
— А що ж це таке, сер?
— Нью-Йорк. Адже Нью-Йорк розташований на острові Менгеттен.
— То він справді на острові?
— Слухай, хлопче, і тобі не соромно не знати, що рідне твоє місто розташоване на острові?
Джентлмен у шотляндському костюмі сміється, широко роззявивши рота й блискаючи золотими зубами. Джіммі стукаючи закаблуками, ходить по чардаку. Всередині йому все клекотить. Нью-Йорк на острові.
— Здається, хлопчику, ти дуже радий, що приїхав додому, — каже якась леді-південка.
— О, я такий радий, що хочу впасти й цілувати землю.
— Який чудовий вияв патріотичного почуття… Мені приємно слухати таке.
Джіммі увесь горить. Цілувати землю, цілувати землю, дзвоном гуде йому в голові. Навколо палуби.
— Оце з жовтим прапором — карантинне судно, — каже гладкий чоловік з перстнями на пальцях, розмовляючи з джентлменом у шотляндському вбранні. — Ми знову попливли. Правда, швидко?
— Встигнемо саме до сніданку, американського сніданку, хорошого старосвітського сніданку.
Мама вийшла на палубу. Її цинамоновий серпанок має на вітрі.
— Ось твоє пальто, Джіммі. Нестимеш його.
— Мамусю, можна мені взяти прапорця?
— Якого прапорця?
— Шовкового, американського.
— Ні, любий, я вже його десь сховала.
— Прошу, мамусю, адже сьогодні Четверте Липня і всі з прапорцями…
— Не скигли, Джіммі. Коли мама каже не можна, вона знає, що говорить.
Пекучі сльози. Проковтнувши їх, глянув просто в очі матері.
— Джіммі, прапорець уже заховано, а мама дуже стомилася, спаковуючи валізи.
— А у Біллі Джонза є.
— Глянь, любий, а то не бачиш дечого… Он статуя Волі.
На острові стояла височенна зелена жінка в довгій, широкій сукні, звівши вгору руку.
— Що це у неї в руці?
— Це смолоскип, любий… Воля освітлює весь світ… З другого боку Ґовернорз Айленд. Там, де дерева… А ото, дивись, Бруклінський міст… Чудовий краєвид! То все доки… ото Беттері… щогли, кораблі. А ото шпиль церкви Трійці й будинок Пуліцер…
Мукання гудків на пароплавах, червоні порони, хиткі, немов качки, збивають біле шумовиння. Катер, здригаючися, тягне баржу з цілою валкою ваґонів і випускає густі пасма пари, всі однакові завбільшки, що страшенно скидаються на вату. Рука Джіммі холодна і він увесь тремтить усередині.
— Не треба так хвилюватися, любий. Піди вниз і подивися, чи мама не забула чого в каюті.
Смуга води поміж пристанню і пароплавом, уся вкрита трісками, коробочками, помаранчевими шкоринками, листям капусти, дедалі вужчає. На сонці вилискують мідяні труби оркестри. Білі капелюхи, червоні, спітнілі обличчя. Грають Янкі Дудль.