Це був пласковидий чоловік з сивим волоссям і бровами та клинкуватими щелепами, що випиналися вперед.
— Дуже добре, сер, дуже добре.
— Мені казали, що вам, пощастило… Якась там справа з Центральною Нью-Йоркською залізницею.
— О, ми з Сімзбері уладнали це без суду.
— Гм, — озвався містер Емері з фірми «Емері й Емері».
А як вони саме виходили на вулицю, містер Емері зненацька спитав.
— Може б ви завітали до нас та пообідали разом зо мною й моєю дружиною?
— Я… що ж… залюбки.
— Я люблю часом посидіти з молодшими колеґами… Я напишу вам про це кілька слів… Якось увечорі на тому тижні… Матимемо нагоду трохи погомоніти.
Болдвін стис синю руку в сліпучій, накрохмаленій манжеті й повернув униз по Майден Лейн весело й моторно пропихаючись крізь густий полудневий натовп. На Пірстріт здерся сходами чорного ґанку, де тхнуло підгорілою кавою й постукав у скляні двері.
— Увійдіть, — обізвався чийсь бас. Смуглявий, худий чоловік без піджака, вийшов йому на зустріч.
— Здорові, Джорджі, я гадав, що ви ніколи вже не прийдете. Голодний, як вовк.
— Слухайте, Філю, я хочу почастувати вас таким сніданком, якого ви ще зроду не їли.
— Я саме й чекав на нього.
Філь Сендборн одяг піджака, витрусив попіл із люльки на краєчок рисівного столу й гукнув у темну глибінь контори.
— Я іду їсти, містер Спекер!
— Гаразд, ідіть, — обізвався козячий тремтливий голос.
— А як живе старий? — спитав Болдвін, коли вони виходили в двері.
— Старий Спекер? Йому вже зовсім паралізувало ноги… Сердешний кілька років так терпить. Слово чести, Джорджі, я дуже шкодував би якби старому сердезі щось сталося… Він єдина чесна людина на весь Нью-Йорк, та ще й має голову на плечах.
— Щось не багато він здобув тією головою, — зауважив Болдвін.
— Ще може здобути… безперечно, може… Якби ви тільки побачили його рисунки крицевих будинків. Він переконаний, що у майбутньому всі небосяги будуватимуть із скла і криці. Ми нещодавно робили спроби з скляною черепицею… Деякі його пляни такі, що з подиву, аж очі вилазять… Він шукав десь слова якогось римського імператора, що застав Рим цегляним, а залишив його мармуровим. А сам говорить, що застав Нью-Йорк цегляним, а залишить його крицевим… крицевим і скляним. Я покажу вам його проєкти перебудування міста. Якась шалена фантазія!
Вони вмостилися на м’якій канапі в куточку ресторана, де пахло печенею й біфстексом. Сендборн простяг під столом ноги.
— Розкішно! — мовив він.
— Ми замовимо коктейль, Філю, — сказав Болдвін, роздивляючись меню. — А знаєте, Філю, тяжко тільки перші п’ять років.
— Вам не доводиться турбуватися Джорджі, ви з тих, кому щастить… А я, немов той дрючок, що застряв у муляці.
— Чому? Алеж ви, як рисовник, завжди матимете роботу.
— Мушу визнати, що не дуже цікава перспектива звікувати вік, уткнувшись животом у краєчок рисовного стола. Ні.
— Алеж Спекер і Сендборн можуть стати колись відомою фірмою.
— До того часу, поки люди літатимуть скрізь машинами, ми з вами лежатимемо у сірій землі.
— Буває ж, що щастить.
— Щастить, та не всім.
Вони випили Мартіні й почали їсти устриці.
— Цікаво, чи правда, що устриці стають шкуряними в шлунку, якщо їх запивати алькоголем.
— Хто його зна… А до речі, Філю, як ваші справи з тією маленькою стенографісткою, що ви мені про неї розповідали?
— Я страшенно витрачаюся на цю дівчину, з усілякими тими частуваннями й театрами. Вона доведе мене до злиднів… Слово чести! Ви розумний хлопець, Джорджі, що тримайтеся осторонь од жінок.
— Можливо — поволі вимовив Болдвін і виплюнув маслинову кісточку в кулак.
Перше, що вони вчули, був тремтливий свист. Він долинув з ваґонетки насупроти поронної пристані. Невеличкий хлопчик з гурту іміґрантів, що затрималися на березі, побіг до ваґонетки.
— Воно скидається на паровик і повнісіньке горіхів, — верещав він, бігцем вертаючися назад.
— Падрайку, стій тут.
— А оце станція повітряної залізниці «Південний Порон», — провадив Тім Галлоран, що вийшов зустрічати їх. — Туди, вгору, парк Беттері, Бовлінґ Ґрін, Волл Стріт і діловий район… Ходімо, Падрайку, дядько Тімоті повезе тебе повітряною залізницею на Дев’яту Авеню.
На присталі зосталося тільки троє: стара жінка, з синьою хустинкою на голові, молодиця в яскравочервоній шалі, що стояла з другого краю мотузкою обв’язаної скрині, пооббиваної мідяними цвяшками і старий дід з зеленкуватим віхтем бороди та худим обличчям, зморщеним немов коріння сухого дуба. Стара жінка голосила з слізьми на очах: «Dove andiamo Madonna mia, Madonna mia?» Молода жінка розгорнула листа й дивилася на кучеряві літери. Зненацька нахилилася до старого. «Non posso leggere», промовила, даючи йому листа. Той стис руки й замотав головою, безугаву говорячи щось, чого вона не могла зрозуміти. Знизавши плечима, жінка посміхнулась і пішла назад до скрині. Засмаглий сіцілієць розмовляв із старою. Схопив за мотуз скриню й перетяг її через улицю до фурґону з білим конем. Обидві жінки пішли слідом за скринею. Сіцілієць простяг руку молодій жінці. Стара все ще голосячи й бурмочучи, насилу здерлася на задок фурґону. Нахиляючися читати листа, сіцілієць штовхнув плечем молоду жінку. Та випросталася. «Гаразд», — мовив він. Тоді, беручи віжки з спини коня повернувся назад до старої. «Cingue le due», — вигукнув він. — «Гаразд!»