IV. Колія
Гуркіт стишувався, завмирав. Вздовж усього поїзда заклацали буфери. Чоловік зіскочив на колію. Так закоцюб, що не міг поворухнутися. Ніч була чорна, як дьоготь. Дуже поволі поповз, тоді зіпнувся навколішки й нарешті звівся на ноги й сперся, задихано, об вантажний ваґон. Тіло було якесь чуже, м'язи здавалися розчавленою дерев'яною масою, кістки немов розламувалися. Ліхтар засліпив йому очі.
— Мерщій забирайтеся звідси! Шпиги йдуть саме обходом.
— Скажіть, товаришу, це Нью-Йорк?
— Він самісінький, хай йому лиха година! Ідіть за моїм ліхтарем, то вийдете до набережної.
Він ледве волік ноги. Спотикався на довгі, мерехтливі залізничі вилки й на перехрестя колій. Перечепився на сиґнальний дріт і впав. Кінець-кінцем сів край пристані, схиливши голову на руки. Вода тихо хлюпотіла, набігаючи на палі, немов би десь недалеко хлептав пес. Вийнявши з кишені газету, він розгорнув скибку хліба й шматок жилавого м'яса. Почав їсти, жуючи доти, поки вистачило слини в роті. Тоді нетвердо зіпнувся на ноги, скинув крихти з колін і озирнувся навколо. На південному обрії похмуре небо над колією заливала жовтогаряча заграва.
— Білий, Веселий шлях, — голосно прохрипів він. — Білий, Веселий шлях!
У посмуговане від дощу вікно Джіммі Герф стежив за бальонами парасолів, що поволі текли Бродвеєм. Хтось постукав у двері.
— Увійдіть, — промовив Джіммі, але, побачивши, що офіціянт якийсь інший, а не Пат, одвернувся до вікна. Офіціянт включив світло. Джіммі побачив його відбиток у віконному склі — худий чоловік з щетинкуватим стриженим волоссям, що держав одною рукою тацу з срібними судками, розставленими так, що вони нагадували церковні бані. Важко дихаючи, він увійшов до кімнати, тягнучи вільною рукою складаний столик. Одним махом розкривши столика, поставив на ньому тацу й накрив круглий стіл скатертиною. Від нього йшов масний кухенний дух. Джіммі почекав, поки він піде, а тоді обійшов навколо столу, розкриваючи судки. Суп із чимсь дрібним, зеленим, смажена телятина, картопляне пюре, терті буряки, шпінат, але жадного десерта.
— Мамусю! — гукнув він.
— Що, любий? — долинула квола відповідь крізь зачинені двері.
— Мамусю, обід на столі.
— Їж, дитинко, я незабаром прийду.
— Але мені не хочеться починати без тебе, мамо!
Ще раз обійшов навколо столу, пересуваючи рівніше ножі й виделки. Перекинув собі серветку через руку. Метрдотель ресторану Дельмоніко готує стіл для Ґростарку, сліпого богемського короля, принца Генріха Мореплавця та…
— Мамусю, ким ти хочеш бути, Марією королевою шотляндською чи леді Джейн Ґрей?
— Їм обом одтяли голови, серденько… я зовсім не хочу, щоб мені одтяли голову…
Мати була в рожевій сукні. Коли вона відчинила двері, з опочивальні повіяло збляклими пахощами одекольону й ліків, що здавалося, тяглися за її довгими, мереживом облямованими рукавами. Вона напудрувалася трохи більше ніж слід, але її волосся, чудове каштанове волосся, було зачісане надзвичайно гарно. Вони сіли одне проти одного. Мати посунула йому таріль супу, держачи її двома білими, з синіми жилками, руками.
Джіммі з’їв суп, водянкуватий і не досить гарячий.
— О, я й забула про крутони, любий.
— Мамусю, мамо, чому ти не їси супу?
— Щось мені не смакує він сьогодні. Може тому, що болить голова. Хоч, це, зрештою, байдуже.
— А може ти хочеш бути Клеопатрою? Вона мала чудовий апетит, і, немов слухняна дівчинка, їла все, що їй давали.
— Навіть перли…. Клала перлину в склянку з оцетом і випивала її… — голос матері тремтів. Вона простягла до нього через стіл руку. Джіммі, немов дорослий, погладив її й посміхнувся.