— Пефно все гаразд, сер? — спитав огрядний чоловік.
— Так, здасться, гаразд, — кволо відповів Сетчер.
Огрядний чоловік повернувся до нього; радість булькала в його низькому голосі.
— Позторовте мене — моя жінка поротила сина.
Сетчер потрусив йому пухку руку.
— Моя — дочку, — промовив соромливо.
— Вже п’ять років — і кожного року діфчинку, а тепер — подумайте — хлопця!
— Так, — промовив Ед Сетчер, спиняючись на тротуарі, — це великий момент.
— Дозвольте запросити вас випити на радощах зо мною.
— З охотою.
Двиготіли ґратчасті двері салуну на розі Третьої Авеню. Витерши ретельно ноги, вони пройшли до задньої кімнати.
— Ах, — промовив німець, коли вони сіли до дряпаного брунатного столика, — родинне життя повне турпот.
— Це правда, сер. Це ж у мене перше.
— Хочете пива?
— Гаразд. Все що завгодно.
— Дві пляшки кульмбахського імпортного випити за наших нащатків. — Пляшки хлопнули й у склянках встала піна відтінку сепії. — За успіх… Prosit[1], — промовив німець, підносячи вгору склянку. Обтерши піну з усів, стукнув об стіл рожевим кулаком. — Чи дозволите спитати, містере…
— Моє прізвище Сетчер.
— Чи дозволите спитати, містере Сетчер, яка ваша професія?
— Рахівник. Незабаром сподіваюсь стати присяжним рахівником.
— А я власник друкарні і моє прізвище Зухер — Марк Антоній Зухер.
— Радив зустріти вас, містере Зухер.
Вони поручкалися через стіл, поміж пляшок.
— Присяжний рахівник заропляє силу грошей, — промовив Зухер.
— Я саме й хочу силу грошей для моєї дівчинки.
— Діти — та вони їдять гроші, — провадив басом Зухер.
— Чи не дозволите мені поставити вам пляшку пива? — запитав Сетчер, прикидаючи, скільки він має грошей у кишені. Сердешній Сузі певно не до смаку б припало, що я оце сиджу випиваю в такому салуні. Але це єдиний тільки раз і я вчуся ж, вчуся бути батьком.
— Що пільше, то веселіше, — відказав Зухер, — але діти, — вони їдять гроші… Нічого не роплять, тільки їдять і носять одіж. Як би я міг ще як слід поставити справу… Але з заставними дуже важко й грошей позичити ніде… Потім це вічне підвищення платні, — божевільні профсоюзні соціялісти та бродяги…
— Якось та буде, містер Зухер.
Зухер вижав піну з усів указовим і великим пальцями обох рук.
— Не щодня в нас народжується хлопшик, містере Сетчер.
— Або дівчинка, містере Зухер.
Буфетник стер із столика бризки, ставлячи нові пляшки й став поблизу, прислухаючися до розмови. Ганчірка висіла з його червоних рук.
— Але я маю надію, що коли мій син питиме за свого сина, то в нього вже буде шампанське вино. Ах, так ідеться у великому місті…
— Я хотів би, щоб моя дочка була тихою, скромною дівчиною, а не такою, як новітні жінки, що тільки й думають про мережива, оторочки та корсети. На той час я вже звільнюся з посади й придбаю клапоть землі над Гедсоном та працюватиму в саду вечорами. Я знаю людей, що звільнилися, маючи три тисячі на рік. А досягли цього ощадністю.
— Нема рації заощаджувати — встряв до розмови буфетник. — Я заощаджував десять років, але кінець-кінцем, банк збанкротував, лишивши мені за турботи саму чекову книжку. Треба стати ближче до біржі й чекати слушної нагоди — це єдиний спосіб.
— Це ж газардова гра, — відказав Сетчер.
— Еге, сер, це газардова гра, — відповів буфетник, вертаючися з двома порожніми пляшками до прилавку.
— Газардова гра, але він недалекий од правди, — промовив Зухер, роздумливо уставившися скляним поглядом у склянку. — Людина амбітна не повинна упускати добру нагоду. З амбітности і я приїхав сюди на дванадцятому році аж із Франкфурту. І тепер, коли я маю сина, що працюватиме для… Ах, я назову його Вільгельмом на честь могутнього кайзера…
— А ім’я моєї доні буде Еллен, як і моєї матері. — На очах Сетчерові проступили сльози.
Зухер підвівся. — До попачення, містере Сетчер. Радий, що зазнайомився з вами. Але мушу йти додому до дітей.
Сетчер ще раз потрусив пухку руку, думаючи теплі й ніжні думки про материнство та про батьківство, про іменинні пироги й різдво, і стежачи затуманеним піною кольору сепії поглядом, як Зухер виходив крізь обертові двері. За якусь хвилину він випростав руки. Сердешна маленька Сузі, їй не сподобалось би, що я тут… Тепер все для неї і для любої крихітки.
— Гей, а хто ж платитиме? — загорлав буфетник, коли Сетчер дійшов до дверей.
— Хіба той не заплатив?
— Чортового батька!