— Джемзе, любий, іди знов спати й не турбуйся, — пошепки, стомлено мовила тьотя Емілі. — Мама тяжко недужа й потребує цілковитого спокою, але небезпеки нема.
— Принаймні тепер немає небезпеки, місис Мерівейл, — сказав лікар, дихаючи на свої окуляри.
— Любе малятко, — долинув голос сестри — низький, вуркотливий і бадьорий. — Він цілісіньку ніч сидів сам і непокоївсь, але не докучав нам.
— Я піду й покладу тебе в постіль, — запропонувала тьотя Емілі. — Моєму Джемзові це дуже подобається.
— Можна мені подивитися на маму, щоб я знав що з нею все гаразд? — спитав несміливо Джіммі, дивлячися на велике обличчя в окулярах.
Лікар кивнув.
— Ну, я мушу йти. О четвертій чи п’ятій годині навідаюся, щоб побачити, як справи. На добраніч, місис Мерівейл. Добраніч, міс Білінґз. Добраніч, синку!
— Ходімо, — мовила сестра, кладучи руку на плече Джіммі. Але він викрутивсь і пішов позад неї сам.
У кутку материної опочивальні горіла лямпочка закрита рушником, сколотим навколо неї. З постелі линув хрипкий подих, що Джіммі й не пізнав його. Вимучене обличчя повернуте до нього, заплющені повіки якісь червонаво-сині, рот перекосився на один бік. Він з півхвилини дивився на неї.
— Гаразд, тепер я піду спати, — пошепки мовив він сестрі.
Кров приголомшливо стукала йому в скронях. Не дивлячися на тітку й на сестру, він твердою ходою вийшов у двері. Тітка сказала щось. Джіммі побіг передпокоєм до своєї кімнати, зачинив двері й запер їх. Тоді, стуливши кулаки, холодний та негнучкий став посеред кімнати. — Я ненавиджу їх, ненавиджу! — гукнув голосно. Потім, стримуючи сухі ридання, погасив світло й ліг поміж холодних простирадел на постіль.
— З такою торгівлею як у вас, мадам, — співуче говорив Еміль, — треба обов’язково мати помічника.
— Я знаю… я просто вбиваю себе роботою… Я знаю, — зідхаючи, відповіла мадам Ріґо з свого стільця біля каси.
Еміль довго мовчав, дивлячися на шматок вестфальської шинки, що лежав на мармуровій таці біля його ліктя, а тоді несміливо мовив:
— Така жінка, як ви, мадам Ріґо, така вродлива жінка ніколи не зостанеться без приятелів.
— Ah, ça… Я надто багато терпіла у свій час… Тепер уже нікому не вірю… Чоловіки еґоїстичні тварини, а жінки… з жінками я просто не маю про що говорити.
— Історія і література, — почав Еміль. До крамниці увійшли чоловік і жінка. У неї було жовте волосся, а капелюх скидався на клюмбу.
— Не будь марнотратом, Біллі, — мовила вона.
— Алеж, Норо, нам треба поїсти… І в суботу я матиму гроші.
— У тебе не буде нічого, поки ти не облишиш грати на конях.
— Ну, та досить уже тобі… Візьмемо ліверної ковбаси… Холодна індича грудка теж не погана.
— Порося, — пробуркотала жовтоволоса жінка.
— Дай мені спокій. Я візьму цього.
— Еге, сер, індича грудка чудова… Потім є смажені курчата, ще теплі… Emile, mon ami cherchez moi un de ces petits poulets dans la cuisine.
Мадам Ріґо промовляла немов оракул, сидячи нерухомо на стільці біля каси. Чоловік обмахувався брилем з широкими крисами і картатою стрічкою.
— Душно сьогодні, — зауважила мадам Ріґо.
— Еге… Слухай, Норо, а чи не поїхати нам на острів, замість того, щоб тинятися в місті.
— Тобі добре відомо, Біллі, чому ми не можемо нікуди поїхати.
— Ти тільки сердиш мене. Кажу, тобі, що в суботу я матиму гроші.
— Історія і література, — провадив Еміль, коли покупці пішли, взявши курча й залишивши мадам Ріґо срібний півдоляровик, ще його вона замкнула в касі… історія і література вчать нас, що є приязнь, а часом буває й любов, варта довір’я…
— Історія і література! — буркнула мадам Ріґо, тихенько засміявшися, — що доброго вони нам дають?