Обвислі щоки Шмідтові затрусилися від сміху.
— Нема жадної небезпеки, сер… Ви мусили б уже досі знати мене.
— Звичайно, знаю. Ви промітна людина, Шмідте. Це я пожартував.
— Фінеас П. Блекгед був високий, худорлявий чоловік з срібним волоссям і червоним яструбиним обличчям. Він знову сів у крісло з червоного дерева біля столу й натиснув електричного дзвоника. — Проведи їх сюди, Чарлі, — мовив він білявому хлопцеві, що зазирнув у двері. Важко звівшися з місця, простяг руку. — Як ся маєте, містере Сторроу? Як ся маєте, містере Ґолде? Сідайте зручніше… Ось, тут… Тепер щодо страйку… Позиція, якої тримаються залізниця й доки, що їхні інтереси я обстоюю, як і вам відомо, щира й чесна. Я переконаний, щиро переконаний, що ми можемо уладнати цю справу дружньо і в згоді. Звичайно, ви мусите піти мені назустріч… Я знаю, що інтереси наші спільні, це інтереси великого нашого міста, великого океанського порту…
Містер Ґолд, підсунувши капелюха на потилицю, гучно, немов би гавкаючи, відкашлявся.
— Джентлмени, перед нами два шляхи…
На підвіконні сиділа на сонечку муха й чистила крильця задніми лапками. Вона чистила себе всю, скручуючи та розкручуючи передні лапки, немов людина, що милить руки й дбайливо терла свою лопатувату голову, неначе б то розчісувала волосся. Джіммі заніс руку над мухою і опустив її. Муха дзвінко дзижчала йому в кулаці. Він схопив її двома пальцями й поволі тер, аж поки розчавив на сіру, клейкувату масу в себе на пучках. Тоді обтер їх знизу об підвіконня. Йому стало якось гаряче й гидко. Сердешна муха, вона так ретельно чистилася! Довго стояв біля вікна, дивлячися вниз крізь запорошене скло, де сонце клало крихітні лелітки на порох. Часом через двір перебігав чоловік у камізельці з купою тарілок на таці. З кухонь линули вигуки й брязкотіння посуду, що його там мили.
Джіммі дивився крізь мерехтливий порох на віконному склі. Мамі стався удар на минулому тижні, а я іду до школи.
— Слухай, Герфі, ти вже навчився боксувати?
— Герфі й Кід будуть битися при глядачах, змагаючися за славу чемпіона мушиної ваги.
— Але я не хочу!
— А Кід хоче. Ось він іде. Ставайте колом, хлопці.
— Ні, прошу, я не хочу!
— До сто бісів, ти будеш битись, або ми вам обом духопелу дамо.
— А з тебе, Фредді, п’ятака за те, що вилаявся.
— Я й забув.
— Ну, починайте. Бий його!
— Виходь, Герфі, я заклався на тебе.
— Чудасія!
Кідове біле скривлене обличчя гойдається перед ним, немов бальон. Його кулак влучає в уста Джіммі. Солоний смак крови на розбитій губі. Джіммі перекидає його на постіль, гатить коліном у черево. Його відтягають, одкидають до стінки.
— Виходь, Кіде!
— Виходь, Герфі!
Дух крови в носі і в легенях, віддих тяжкий, рипучий. Кід виставив ногу й він перечепився.
— Досить, Герфі переможено.
— Дівчисько! Дівчисько!
— Алеж Фредді, він збив з ніг Кіда.
— Заткнися, не треба так горланити, а то прибіжить старий Гоппі.
— Це просто невеличкий дружній герць, адже так, Герфі?
— Геть з моєї кімнати, всі, чисто всі! — верещить Джіммі, його засліплюють сльози, він махає обома руками.
— Плаксій! Плаксій!
Він з гуркотом зачиняє двері за ними, підпирає їх столом і, тремтючи, вповзає в постіль. Повертається долілиць і корчиться з сорому, кусаючи подушку.
Джіммі дивився крізь мерехтливий порох на віконному склі.
«Люба дитинко!
Твоя бідна мати була дуже нещаслива, коли, посадовивши тебе до ваґону, вернулася до готелю у великі порожні кімнати. Серденько, я дуже самотня без тебе. Ти знаєш, що я зробила? Взяла всіх твоїх солдатиків, що ти бавився з ними в облогу Порт-Артуру, та й розстановила їх шерегами на поличці в книгозбірні. Ну, чи не дурна? Проте, не зважай, золотко, незабаром різдвяні вакації і я побачу знов свого хлопчика»…
Скорчене обличчя на подушці, у мами був удар, а він за тиждень іде до школи. Темна, млява шкура звисає їй під очима, сивина вповзає в каштанове волосся. Мама ніколи вже не сміється. Удар.
Він побіг зненацька до своєї кімнати й ліг на ліжко з тоненькою книжкою у шкуряній оправі в руках. Грімотливо гуркоче бурун на рифовому бар’єрі. Йому не треба, навіть, і читати. Джек прудко пливе спокійною синьою водою ляґуни, стоїть на жовтому пісковому березі, під соняшним промінням, струшує з себе солоні бризки і глибоко вдихає дух плодів хлібного дерева, що печуться неподалік на самотньому його багатті. Яскравопері птахи щебечуть і співають на пернатому верховітті кокосових пальм. У кімнаті душно й знемагає на сон. Джіммі заснув. Чути пахощі полуниць і цитрини на палубі, пахощі ананасів, і мама стоїть тут у білому вбранні, а біля неї смуглявий чоловік у морському кашкеті й сонце мерехтить на молочно-білих вітрилах. Ніжний сміх мамин переходить у пронизувате «о-о-о-й!» До них пливе водою муха, завбільшки з порон, простягаючи зубчасті, немов у краба, лапи. «Стлибай, Дзіммі, стлибай, ти злобис це в два скоки». — «Але, прошу, я не хочу цього… не хочу», скиглить Джіммі. Смуглявий чоловік б’є його: гуп, гуп, гуп… Одну хвилинку… Хто там?